Розділ 2. Летючий Змій

– Ліно, будь ласка, попрохай у свого Шумахера автограф для мене, – почула вранці над головою голос одного зі співробітників офісу.

– Не зрозуміла? Про що мова? – відриваю очі від монітора й бачу в руках Самохи яскравий постер.

– Тобі що важко? Камаро мене стопудово пошле, а для тебе що завгодно зробить. Всі бачили, як він припхався під інститут з клумбою квітів.

– Ану, розверни! – тепер цікавлюся професією вчорашнього залицяльника.

Не повірите та я дійсно не дозволила йому представитись. Здається саме моя незалежність його й гіпнозувала. Бо як підвіз додому, відразу нагадала, щоб більше не з’являвся на моєму горизонті. Він же сам сказав про це, я за язик не тягнула!

Самохін обережно розгортає глянець і я бачу доволі вдалу рекламу. В кадрі проєкція автотреку й кілька стрімких авто завмерли вдалині. А на передньому плані пілот, у яскравому шоломі. Обличчя не видно, лише очі знайомі... І красномовний напис: «Летючий Змій - жага і рух до перемоги!»

– Що це таке? І чий ти хочеш автограф? – збурено реагую на подібну новину. Я думала він боксер чи баскетболіст? Виходить все-таки ДУМАЛА...

– Гордієнко, не дуркуй! Чого вже критися? – присіпався, мов баба, Самохін.

– Не розумію: про що ти, – байдуже опускаю очі до монітора.

– Та ясно, що пишаєшся собою. А як інакше? Сам Борис Змієвський на тебе увагу звернув, – ображається колега, а я знизую плечима й відповідаю наступне:

– Я такого не знаю. Якщо ти про вчорашнього візитера, то він більше не приїде.

– Ти вже й з ним встигла горшки побити? Ну, розумнице, даєш! За Змієм дівки косяками гасають, одяг на шмаття рвуть, а вона носом крутить! Добре, поки миритися будете, афіша в тубі постоїть. Не знаю, де ти його підчепила та парубок він моторний і не кожну до свого салону бере. Так люди кажуть! – відкриває мені невідоме колишній залицяльник. Його, свого часу, я також відшила.

Ага! То ось чому той псих так їздить. Бо наші міські траси йому, бачите, не підходять! Добре, що я відмовилася знайомитись. Ну, підвіз разочок та й помчав собі геть. Виходить я все-таки розумна дівчина, коли відчула між нами безодню.

І взагалі мене більше тішить улюблена робота. Неважливо, що я лише крихітний гвинтик у наукових розробках. Голова в мене варить і платять добре. А вільні стосунки з гонщиком - точно не моє. Йому скоріше підійде актриса чи модель?

Пройшло кілька днів і лікарка відтворила мій зубчик, у всій красі. Ні, не імплант з тими гестапівськими методами приживання. Навпаки, в рідну основу вона вклала штифт, наростила потрібну форму й одягла надміцну чарівну пломбочку, точно в тон моїх зубів. Чого ще бажати від сучасних технологій?

Про свою професію стоматологи жартують, наче люди слухають їх, відкривши рота. І цей факт беззаперечний. Тому я сплатила жінці за гарну роботу й хотіла піти, але вона зупинила:

– Що так і не розповіси про зустріч з зіркою Форсажу?

– Не зрозуміла? А, це Ви про того пана, що діставав Вас запитаннями? За його нахабство - щиро перепрошую! Тільки немає ніяких зустрічей. Де я, а де він, – відповідаю впевнено.

Та лікарі якось бачать нас наскрізь. Жінка знімає окуляри й каже:

– Дарма ти так поверхнево ставишся до чоловіків, Ліно. Мені він видався надзвичайно вихованим. Невже розпитав і не доїхав?

– Дякую Вам, Світлано Валентинівно, за красивий зубчик. Поїду, бо на роботі завал. А шеф не любить, коли ввечері сидять. Каже, що професіонал повинен вкладатися у вісім робочих годин, – не відповіла я на поставлене запитання й поспішила на трамвайчик.

На некерованій «зебрі» пригадала той гучний звук, що перелякав тут днями всіх. А вже з вікна, милуючись рідними вулицями, чомусь згадала яскраві очі спортсмена. Ясно, що за ним дівчата сохнуть, ось він і дарує їм свій веселий норов.

Під вечір бос зібрав нас до купи та вислухав доповідь кожного, аби зрозуміти на якому етапі виконання контракту. Почутим Кавун був задоволений і ми розійшлися хто куди.

Сьогодні в мене довгоочікуваний господарський вечір. Закинула білизну до пральної, витерла пилюку й поставила телефон на зарядку. Не встигла зайнятися вечерею, як гаджет забринів. Номер невідомий... Може помилилися?

– Слухаю! – приготувалася скинути нудну рекламу, як раптом почула:

– Доброго вечора! Будь ласка, слухавку не кладіть. Поговоріть зі мною, інакше приїду.

– Не розумію, хто це? – намагаюся не зірватись, адже чую того, хто обіцяв зникнути.

– Креативники назвали мене «летючим Змієм». Але в нормальному житті я - Борис! Так мама з татом колись вирішили, – промовив незнайомець, хоча наразі вже не був таким.

– Ну, звичайно! Де вже Вам дотримуватися слова, коли звикли, що жінки нагороджують за настирливість. Тільки я нагадую, що не підходжу для Вашої колекції, – сідаю на краєчок дивана, бо ноги стали якісь чужі.

...Далі зі слухавки чутно лише його тяжке зітхання. Невже закінчилися стандартні залицяльні фразочки? А я ж нічого нового не сказала, лише те, що вже чув.

– Якщо дозволите, я поясню. Насправді життя гонщика геть не схоже на те, яке грає за сценарієм Він Дизель. Так, я багато тренуюся й люблю швидкість та не боюся диму з-під шин. Кажуть, що ми заможні й безтурботні. І в цьому є крихта істини, але ж навіть Змію інколи хочеться спуститися на зелену траву й побачити синє небо в очах красивої дівчини. Що мені зробити аби ТИ погодилася знову зустрітися? Все, що завгодно! – серйозно випалив він.