Розділ 1. Нахаба

Ніч була жахлива. Клятий зуб просто дістав. Телефоную шефу, щоб попередити та їду до знайомого стоматолога. Вона знаходить для мене «віконце» і зараз почне катування. Так вважає більшість людей, але мені не страшно. По-перше, я довіряю професіоналу. А по-друге, хочу врешті позбутися тих пекельних мук.

В кабінеті тхне різноманітною медичною гидотою й після анестезії, в моєму роті також. Далі традиційне свердління, видалення нерва, ліки й тимчасова пломба. Прощаємося, призначивши день для завершення справи.

Вже на вулиці плююся кров'ю й сідаю на лавку. Відкриваю сумочку та заглядаю в дзеркало. Чорт! Вона ж мені всю красу спаскудила. Пів щоки не відчуваю, наче контужена. Зате не болить і це вже добре. Трохи гримуюся й підмальовую губенята. Ось тепер значно краще!

Інше питання: чому цієї весни сонце забарилося й не хоче дарувати яскравих променів? Надворі кінець березня, а воно ніяк не вибереться з-за сірих хмар. Через це навколо сумно й похмуро. Та в моєму моднячому пальті доволі затишно. Звичним рухом поправляю шарф і прямую на трамвай.

Бачу, як потрібний мені маршрут наближається до зупинки й поспішаю перетнути нерегульовану «зебру». Кілька жінок чимчикують за мною й автомобілісти виховано зупиняються. Раптом, геть забувши правила, на подвійну осьову вилітає крута тачка й гальмує так, що світ навколо завмирає в очікуванні біди. Та здається обійшлося.

Водії й пішоходи автоматично оцінюють порушника спокою, а він кидає свою власність на аварійці й статечно рухається по розмітці на своїх двох. Голова шизика знизу начисто виголена, а шапкою світлого волосся нагорі грається вітер. Легка куртка - наопашки й з-під тоненької футболки видніються підкачані м’язи грудей.

– Привіт! Не налякав? – запитує весело.

Очманіти! То він до мене так поспішав? Але я бачу цього ненормального вперше у житті. Шукаю слів, щоб інтелігентно послати та не знаходжу. Мабуть, це наслідки стоматологічної агресії.

– Кого, мене? Та Ви пів вулиці налякали, – констатую сухо.

– Щиро перепрошую! – шаліє його збуджений погляд, а рука торкається грудей, наче підкреслює свою шоколадну засмагу. Я байдуже дивлюся повз, бо ненавиджу мажорів, котрі взимку вештаються по соляріях!

– Краще у тієї тітоньки перепросіть. Вона від Вашого каскадерства ледве не впісялася та ще й досі, мов відморожена на узбіччі стоїть, – продовжую вичитувати парубка, а його це страшенно заводить.

– Неймовірна! Як побачив, загальмував підсвідомо. Нічого з собою зробити не міг.

– Тобто в створеній Вами аварійній ситуації я винна? Закінчуйте цей цирк і пропустіть! – намагаюся обійти його, адже мій трамвайчик вже впустив пасажирів та збирається відправлятись, а я тут стовбичу невідомо з ким.

– Не можу! – грайливо перекриває мені рух нахаба.

– Даруйте? – відчуваю, що закипаю.

– Я не можу Вас відпустити! Це сильніше за мене. Мозок стверджує, що Ви моя доля, – далі дуркує блакитноокий.

І тут мене пробиває на здогад! Ми ж стоїмо на тротуарі неподалік відомої психіатричної клініки. Та якщо він звідти, як втрапив за кермо? Звісно в наш час можна купити будь-що і права також. Але невже все аж так безнадійно?

Тим часом люди залишають нас поза увагою й прямують далі у своїх справах. А я, сама того не розуміючи, провокую його:

– Ага! Доля, на ім’я стоматолог. Тільки від зубного болю позбавилася, а тут нате вам інша напасть на мою голову звалилася.

– Бідолашна! Це ж треба, який прозаїчний мотив у нашої зустрічі. Давайте я Вас підкинути куди скажете, – прогресує хвороба психа.

– Ще чого? Їдьте куди їхали, а мені й трамвай згодиться, – зиркаю на транспорт, що показує хвіст. Навіжений також кидає оком в бік зупинки, а коли повертає голову - від мене вже й слід прохолов.

Не задумуючись, стрибаю до першого-ліпшого, геть невідповідного транспорту та посміхаюсь у вікно. Але дивак не падає в розпачі на рейки, а примружившись киває головою, мов хоче мене присоромити.

І що сьогодні за день? З ночі зуб діставав, а потім цей чорт вискочив зі своєї табакерки та мало заліза не наламав. Ще й намагався мене звинуватити в нападі його хвороби.

А куди це я їду взагалі? З невдоволеною гримасою виходжу через кілька зупинок і розумію, що тепер треба зрізати на високих підборах добрий гак. Та нічого, подихаю повітрям. Воно хоч і сире, але весна все одно відчувається. І бруньки на деревах набрякли й чекають перших променів, щоб відкритися сонцю.

Через пів години допленталася до свого НДІ. Наша контора винаймає тут офіс. Старі інститути стояли б пусткою, коли б не їх заповзятливі керівники. Ці ділові люди мають з оренди непогані статки. Я так думаю, хоча мені до того байдуже.

Головне, аби Кавун не журив мене за довгу відсутність. Це не жарт! Просто мій керівник має таке собі баштанне прізвище. Тільки ми не овочами торгуємо, а розробляємо різноманітні проєкти диджиталізації промислових процесів, на замовлення. Не скажу, щоб були «невиїзні» та підписка про нерозголошення в деяких наших контрактах присутня. А закордонний паспорт у мене збирає пил вдома у шухляді, бо подорожувати я не люблю.

До речі, Руслан Мар’янович мене не сварив. Навпаки пошкодував, що мучилась. Хто ж не знає, що таке зубний біль! Кожен поспівчуває. А ще бос нагадав, що я відстаю з подачею своєї частини проєкту, за яку так активно боролась. Я хотіла залишитися наднормово та він заборонив і наказав іти додому.