Глава 16

Прим. від автора - перед початком раджу увімкнути трек

Скрябін - Старі фотографії

Після вечері з Алексом нарешті змогла усвідомити одну річ - моє минуле нарешті залишилось позаду. Сльози власної провини виплакали все, що тільки можна було. Той біль, який наніс Райдер, треба було пережити, адже це досвід. Так, неприємний, але все ж досвід. Життя й складається зі злітів та падінь. До цього ніколи не будеш готовим на всі сто відсотків.

Трохи відволіклась від дійсно важливих справ своїми філософськими думками. Якраз в цей момент увімкнулась моя улюблена пісня останніх декількох років. Зізнаюсь чесно, щоб вміти хоч трохи наспівувати та розуміти значення тексту, захотілось вивчити українську. Недаремно у нас, в Америці та й не тільки, говорять, що це - одна з наймелодійніших та найскладніших мов світу.

“...Старі фотографії на стіл розклади,

Дитячі історії смішні розкажи.

І справжнім друзям не забудь - подзвони,

Бо добре чи зле - з тобою завжди вони...” - продовжувала підспівувати разом з виконавцем.

Ця довга, на перший погляд, мить тривала до тих пір, доки не відчула чужу руку на своєму плечі, яка зуміла не на жарт налякати.

-Не сильно відволікаю? - запитав буденним тоном Алекс.

-Прокляття, Алексе! Ти мене ледве до смерті не довів! Навіщо так лякати?

Чоловік розсміявся, побачивши таку реакцію.

-Вибач - вибач. Не хотів, щоб так сталось. Просто почув, як гарно співаєш українською, ось і стало цікаво.

-Ти знаєш цю мову? - запитала я.

-Не сильно, але дещо розумію. З батьками в дитинстві частенько їздили до міста Черкаси, де зустрічав багато жителів, які нею спілкувались.

Прим. перед прочитанням наступної частини раджу змінити трек на

Lana Del Rey — Dark Paradise

На останніх словах усмішка на його обличчі ледь помітно згасла. Наче цей спогад, який ще секунду тому здавався теплим, раптом накрив його важкою темною хмарою.

-Ти часто їздив туди з ними? - обережно запитала я.

Алекс раптово опустив очі на підлогу.

-Коли був дитиною - так. Шкода, що зараз уже не маю можливості пережити подібні емоції.

-Чому?

Він зробив коротку паузу, перш ніж дати відповідь:

-Батьків не стало, коли я був ще підлітком.

На цьому моменті відчула, що серце наче зупинилось. Можливо, все ж спробувати перевести тему, щоб не чіпати його болючі рани?

-Вибач, я не знала...

-Все добре, - різко перебив Алекс. - Зараз вже не так боляче, як в той період. Хоча поруч, на жаль, мами й тата немає, все ж в моїй душі та думках назавжди залишаються поруч.

-Мені шкода, Алексе... - тихо промовила я. — Не знаю, якими вони були, але впевнена в одному: якби могли зараз тебе побачити, то неодмінно пишалися б тобою.

-Ти справді так думаєш?

-Знаю.

Аби хоч трішки полегшити атмосферу навколо, встала з дивану, поклавши подалі ноутбук, підійшла до чоловіка та міцно обійняла. За цією холодною маскою ховалося чимало болю, який він роками тримав у собі. Хотілось би, окрім цього жесту, якось ще спробувати заспокоїти. Але ж як?

-Знаю, що тобі важко, але намагаєшся заховатись поодаль від людських очей. Та коли я поруч, можеш бути тим, ким є насправді. За секретність - можеш не хвилюватись. Ці моменти будуть залишатись лише між нами.

Сказавши ці слова, відчула, як його рука невпевнено обіймає мене за талію. Та все ж це на краще. Саме так Алекс зможе відпустити ті страждання..

-Ти перша, від кого взагалі чую цю підтримку, - промовив він. - Як ти зрозуміла, що це те, чого найбільше потребую?

Я зазирнула брюнету прямо у вічі.

-Тому що в свій час була на твоєму місці. Розумію, як це - переживати біль від самотності, носити його на серці багато років, не підпускаючи нікого через страх. Страх, що неправильно усвідомлять чи не дадуть тієї підтримки, на яку очікуєш.

Алекс уважно мене слухав, не перебиваючи. Спостерігаючи за виразом обличчя, яке змінювалось кожні декілька секунд, можна помітити маленькі краплинки сліз, які тримались на очах.

-Якщо хочеться поплакати - ось моє плече. Як і казала раніше - про це ніхто не дізнається.

Лише кивнувши, трішки сильніше притиснув до свого тіла та... заплакав. Сльози потоком лились, не зупиняючись ні на мить. Та все ж це на краще. Саме так Алекс зможе відпустити ті страждання, які накопичував довгими годинами та роками, приховуючись від оточення.

-Тобі стало легше? - тихо запитала я через деякий час, коли чоловік нарешті заспокоївся.