Доле моя

Що я тут роблю? Посеред ночі біля закинутої хати. Вже ж давно виросла з того віку, коли все здається романтичним і таємничим, але юнацькі спогади не дають душі угамуватися! Хоч і уривками в голові вони лишилися, мов чудернацьке видіння, та все ж не зникають, бентежать, у сни приходять, змушують думати… Про нього думати.

Про кого? Та про незнайомця, якого я зустріла за стінами цієї старої хати.

Хлопці у літньому таборі тоді підбивали нас, дівчат:

— А слабо́ вночі залізти у ту хату? Глянути, чи правду казали місцеві, що там водиться нечистий!

— Та запросто! Коли йдемо? — задерикувато відгукувалися ми.

— Та от хоч і сьогодні! Якраз повня, навіть ліхтарики не потрібні!

Отак ми й опинилися коло того будинку після опівночі, щоб довести одне одному, що нічого не боялися.

Аякже! Не боялися. Трусилися, мов вільхові листочки, реготом намагалися приховати свій острах, коли продиралися крізь чагарники, якими та хата обросла зусібіч. Та щойно двері з потойбічним скреготом прочинилися — притихли, мов миші.

— Хто піде першим?

— Ти йди!

— Ні, ти! — і все це пошепки, жахаючись потривожити когось потойбічного за тими дверима.

А потім хтось штовхнув мене уперед, просто у павутиння, яке звисало зі стелі у сінях. Я заплуталася у тому павутинні, немов необережна муха, втратила будь-які орієнтири…

А коли неслухняними руками вдалося відчистити його зі свого обличчя, озирнутися, то поряд вже нікого не було. Та й тиша стояла така, що спина вкрилася холодним липким потом.

Гукати друзів, порушуючи цю цілковиту безмовність, я не наважилася, натомість зробила нерішучий крок всередину, до гостинно прочинених дверей, за якими була простора кімната, освітлена через навдивовижу вцілілі вікна місячним сяйвом. Сподівалася, що вони не були такими роззявами та не заплуталися у павутинні, тож пройшли далі, забувши про мене.

І справді, коли я ступила до кімнати, то у блакитному освітленні на фоні вікна побачила хлоп’ячий силует.

Та от тільки радість моя миттєво змінилася жахом, бо власник того силуету був набагато вищим за хлопців, які теж вв’язалися у цю авантюру, і одягнений був у стильну вишивану сорочку та штани, а не шорти з футболкою, більш підхожі для теплої літньої ночі. Та й голос його звучав, мов у дорослого, не ламкий, а вже цілковито сформований баритон, яким він промовив:

— Привіт. А я чекав на тебе.

Серце від переляку бухнуло кудись в живіт і вже там тріпотіло сполоханою птахою. Мені б тікати, та я стояла, мов прикута, і на все око дивилася на незнайомця. Місячне сяйво дозволяло роздивитися його чорно-білий образ, занотувати доглянутий вигляд та привабливу зовнішність.

— Яка ж ти тільки гарна! — у голосі його звучало щире захоплення, яке я навдивовижу змогла занотувати, і від того перелякалася ще дужче. — Як же я на тебе чекав, — повторив він і зробив маленький крок назустріч.

В цю мить усе змінилося: я змогла нарешті відмерти та, не розбираючи дороги, кинулася геть з тої хати. Друзі? Які там друзі! Бігла, не зупиняючись, до самого табору, лише там опам’яталася і перейшла на ледь чутний крок, щоб непоміченою повернутися до своєї спальні, сховатися під тонесенькою ковдрочкою і тремтіти від страху аж до самого ранку, не змикаючи очей. Бо варто було їх заплющити, як перед очима поставав той незнайомець, який ішов до мене…

А на ранок, не змовляючись, ні словом не згадали про нічну пригоду — мені легше було думати, ніби та вся чортівня мені наснилася. А там і роз’їхалися скоро різними куточками України. І забули, певно, і про нових друзів, і про свої пригоди.

От тільки я не забувала…

***

Все точно так, як у юності: тепла літня ніч, освітлена сяйвом повного місяця, в оточенні чагарників, крізь які проглядають розквітлі мальви, стара скособочена хата-мазанка під солом’яною стріхою. Як вона ще тримається по цей день? Магія якась не інакше! Хоча слово «магія» краще не вживати, і так моторошно, хоч і розумію, що то все надуманий страх, і немає тут нічого, окрім все того ж павутиння, вкритого розкішним шаром пилу. І нікого тут теж немає.

Нащо ж я сюди йду?

Усі ці роки й ця хата, і той незнайомець, якого я ледь пам’ятаю, не давали спокою. Мені здавалося, що поки я не повернуся сюди й не розберуся, що ж тоді відбулося, чи скоріше не впевнюся, що мені все привиділося, я просто не зможу йти далі, я ніби застрягла у часі й просторі саме тут, тож маю закрити цей гештальт.

Страх є, та все ж достатньо контрольований, він не паралізує, а лише активізує усі можливості організму. Я пильна і напружена, готова будь-якої миті дати відсіч або втекти. Роблю останній рішучий крок і зупиняюся на порозі.

Двері за цей час перекосилися, не могли вже прочинитися повністю, навіть з місця їх зрушити було важко, та все ж шпарина була досить широкою, щоб я змогла у неї протиснутися. Саме це я й роблю, опиняюся у сінях. Та цього разу я обережніша, тож павутиння на моє обличчя не потрапляє, лишається хитатися осторонь від поруху повітря, коли я проходжу повз.

Аж ось і велика освітлена кімната. Звісно ж пуста і захаращена, як і мало бути.