Глава 11

Айлін дивилась на себе в дзеркало і поправляла комірець свого святкового вбрання.
— Не думала, що побачу тебе в сукні, — сказала вона, спостерігаючи у відображенні, як сестра граційно завʼязує волосся у вузол.
— Ну, завтра наш день народження, — відповіла Ейріс, — тим паче, я обіцяла батькові.
— А ти памʼятаєш, як не хотіла жодної сукні, а натомість просила пошити тобі штани для верхової їзди, бо ти закохалась у конюха і хотіла справити на нього враження? — Айлін повернулась і глянула на сестру, в очах її запалилася ігрива іскорка.
— Звісно, памʼятаю! Ніби це було вчора… — Ейріс задумалась, але тряхнула головою і посміхнулась сестрі, — Диви!
Вона задрала свої нижні спідниці і виставила праву ногу. Айлін разразилася нестримним сміхом — під спідницями Ейріс була вдягнена у вузькі чоловічі штани зі шкіряними наколінниками.
— Сестро, ти невгамовна! — сказала Айлін, витираючи сльози.
— Ну що ж, — відповіла Ейріс, — в кожної дівчини мають бути свої секретики.

І знову дзвінкий сміх розсипався по кімнаті кришталевими намистинками. За вікном співали вечірні пташки. Набіг легкий вітерець і гілки високого дерева заскреготали по склу. Вогонь в каміні огортав кімнату затишним золотим світлом.
Завтра — їх двадцятий день народження. Кожного року вони завжди проводили свої святкові дні у веселощах, гуляли містом, і обов’язково вечеряли з батьком і читали книжки біля каміну. Життя здавалося чудовим.

Раптом у дубові двері постукали і, не дочекавшись відповіді, вони відчинились. Це був король — вигляд його був втомлений та стривожений, немов він приніс якусь гірку звістку. Він підняв очі та глянув на дівчат — як йому не хотілося псувати їх веселий дівочий вечір напередодні свята. Як не хотілося, щоб вони розгрібали наслідки його необачності та підліткового егоїзму. Але вороття назад немає. Він мусить розповісти. А вони мусять знати правду.

— Тату, все гаразд? На тобі лиця немає, — запитала Айлін, і підійшла до батька.
— Щось сталося?, — голос Ейріс затремтів, але вона сама не розуміла, чому.
— Власне, — король замовк, ніби підбираючи слова, — власне, так… Це з приводу завтра…
— О, я, мабуть, не засну! — Айлін натягнула посмішку. Дівчина виглядала стривоженою, але намагалась згладити напругу, яка невидимою димкою заповнювала кімнату. Вона завжди це робила в такі моменти — переводила тему, щоб розвеселити батька, адже їй було нестерпно боляче дивитись, як його очі сумнішають від тяжкості думок, — Дивись, яке мереживо я сплела для моєї сукні! — Айлін торкнулася свого комірця.
— Я… — Тірнан глянув на доньок. Ця розмова давалася йому набагато важче, ніж він міг собі уявити, — Я маю вам дещо розповісти. Тільки не знаю, з чого почати…
— Може краще спочатку, тату? — підштовхнула його Ейріс. Проникливістю вона точно вдалася в матір. О, любі доньки, на що він їх прирік тоді, коли пішов за покликом серця, а не обов’язку?
— Так, — погляд короля затуманився, та вже за секунду він поглянув на дівчат, посміхнувся, але очі його були сповнені тугою, — так, спочатку.

***
Цвіркуни завели свою дзвінку пісню. Вечірня прохолода змішалася із запахом скошеної трави та диму від кострищ. Силует закоханої пари чорнів на фоні багаття, що догорало.
— Я буду чекати тебе завтра, Тірнане, — з боязкою надією в голосі вимовила жінка, поклавши руки на плечі свого коханого.
— Я обов'язково переможу, Мев, — відповів чоловік і поклав свою руку на її округлий живіт, — заради тебе та нашої дитини.
Вона глянула йому у вічі. О, небеса, яка вона вродлива! І очі її сяють так само, як і в день, коли вони зустрілися і закохалися з першого погляду, тоді, рік тому, під час вранішнього полювання. В той вечір радник короля Дервін суворо запитався за таке запізнення — навіть його дракон-спостерігач не знав, де він. Однак парубок не відповів. Старець ще раз затягнув свою нудну проповідь про Договір та жінку, за якою він вирушить до Долу Драконів, і яку має взяти за дружину. Але це вже не мало сенсу — він знайшов свою кохану. І тепер точно не міг підвести її. Тепер, коли вона носить під серцем його дитя. 

Тірнан поцілував Мев у чоло, попрощався та вийшов у темноту ночі. Завтра його очікував важкий день. Завтра він вб'є свого брата. Мусить це зробити. Заради трону. Заради себе, неї та Договору. Так заповів їм батько. А йому - його батько. Цикл цей тривав багато поколінь, і буде тривати і надалі. Десь далеко пролунав грім.

День видався похмурим. Хмари швидко пливли над ареною. Пахло пилом та вологою землею.
— Чи готові ви, нащадки Короля та хранителі Обітниці, до Смертельного Двобою? — пролунав з трибуни голос Дервіна. Старий хоч і не показував жодному брату своєї прихильності, але всіма силами намагався зберігати спокій — адже, він виховував хлопців і серце його боліло. За поєдинком спостерігав лише він та дракони — звичайним мешканцям міста було заборонено дивитись на це сакральне дійство.
Брати кивнули. Накрапав дощ.
— Тоді мечі напоготов! — голос радника ледь помітно затремтів, — До бою!
І смертельний танок розпочався.

— Норо, швидше, принеси ще теплої води! — повитуха крутилася біля ліжка породіллі, витираючи їй чоло, — Дихай, Мев, ти зможеш, дихай глибоко!
Та Мев ледь чула. Біль був настільки сильним, що вона ледь залишалася притомною. Її знудило на підлогу.

Брязкіт мечів пронизливо віддавався у вухах. Дощ струменів по обличчях братів та заважав бачити. Але не можна зупинятись. Сьогоднішній день вирішальний.
Крок — випад — удар. Мечі дзвінко зустрілись та загули.
Ще крок — поворот — знову удар — меч розрізав повітря.
Раптом біль пронизав скроню — брат вдарив Тірнана навершям меча по голові. Він втратив рівновагу і ледь встиг відступити — це був небезпечний випад, який міг вартувати йому життя. Ні, він не може так легко програти. Він мусить зібратися. Заради Мев.

— Тужся, дорогенька, тужся! — юрба жінок обступила ліжко, — давай, в тебе достатньо сил, щоб це зробити! Не лінуйся! Штовхай!
Жіночий крик злився з гуркотом грому за вікном. Сили потихеньку покидали Мев.