Глава 9

Сестри вже з усіх сил боролися з вітром та холодним дощем, що промочив їх до нитки, коли вони дійшли до спуску, що відкривав їхнім поглядам чудернацький краєвид — сіра стрімка річка, що відзеркалювала важкі хмари, бігла вниз мошистою долиною, яку увінчували три скелі настільки велетенські, що навіть з цієї далекої відстані здавалось, що вони дряпають небо своїми верхівками. Хмари роздирали червоні блискавки. Айлін тремтіла чи то від холоду, чи то від страху.
— Будь ласка, Ейріс, нам треба вертатись! — Айлін вхопила сестру за руку. Але Ейріс мовчки крокувала далі. Невже це зараз вона дізнається, що це за бурі і чому люди звинувачують їх з Айлін у цих лихах?
Зненацька порив холодного вітру збив їх обох з ніг і сестри впали на карачки — долоні загрузли у вогкому моху, а чоботи наповнились брудною водою. Вітер і далі продовжував здувати їх, ніби проганяв геть з цієї химерної долини. Айлін вже давно було холодно, мокро і страшно, а сльози з її щік змив стрімкий дощ, та зараз до всього цього додалася ще і паніка.
Ейріс, на жаль, мала визнати, що далі йти неможливо. Але і вертатись вже майже не залишилось сил. Дарма вона потягнула сюди Айлін. Буря, здається, і не думає вщухати. І раптом, ніби в підтвердження її думок, небо прорізала багряна блискавка і вдарила просто в землю в самісінькому центрі цієї проклятої долини, розкидаючи навкруги мох та багно. Грім, здавалось, оглушив їх. Сестрам не залишилось нічого, як припасти до землі, що вже перетворилась на мокре зелене місиво і чекати. Холод пробирав до кісток та заволодів думками.
Враз тіло Айлін пронизало дивне відчуття, перемішане з гострим болем — ніби хтось ривком за плечі відірвав її від землі. Вітер обдував її з усіх боків, а ноги непокірно гойдалися, навіть не намагаючись намацати твердь під підошвами. Розкати грому віддалялись та змішувались із шурхотом крил.
Нейліг. Він прилетів по неї. А як же…
Краєм ока Айлін помітила ще одну крилату фігуру, яка обережно несла в лапах мляву дівочу постать.

Жодна з сестер не пам’ятала, як вони долетіли додому під дощем, що поступово стихав. Як батько нісся до них, коли дракони опускали їх на землю. Як гвардійці підхопили їх на руки та занесли в замок. Не пам’ятали також і те, що Мев, що бігла коридором, побачивши, як її доньок без тями заносять до кімнати, зомліла та впала, а Гвінна ледь встигла підхопити її. І вже не бачили, як батько схилився над нею, намагаючись зцілити магією і не чули, як він лається, і просить, і благає Мев не покидати його.

Сонце вже клонилося до горизонту, коли Айлін прийшла до тями. Голова гула, немов дзвін, в роті пересохло, повіки були важкими, а вії злиплися, не даючи розкрити очі. Ноги та плечі нестерпно саднили. Зробивши надзусилля вона повернула голову та привідкрила очі. На підвіконні згорбившись сиділа сестра, підпираючи голову руками.
— Ейріс… — прохрипіла Айлін. Дівчина, побачивши, що сестра отямилась, злізла з підвіконня та всілася край її ліжка.
— Айлін, ти прокинулась, — сказала Ейріс і взяла сестру за руку, — вибач, це моя провина, — для Ейріс вимовити ці слова виявилось зовсім непросто.
— Так, — прошепотіла Айлін, — це твоя провина.
Очі Ейріс округлились від почутого. Невже сестра ані трохи не підтримає та не втішить її? Вона задерла підборіддя і, стримуючи сльози, різко встала та відійшла до вікна. Слова ці боляче ранили її.
— Ми з батьком стільки разів попереджали тебе…
— Була б ваша з батьком воля, — Ейріс задихалась та ледь стримувала крик, — ви б взагалі замкнули мене у вежі і не випускали навіть свіжим повітрям подихати!
— Не мели дурниць, — відповіла Айлін, спираючись на лікоть, щоб сісти. Але раптовий несміливий стук у двері обірвав сестринську сварку. Це була Гвінна і виглядала вона ще гірше, ніж Айлін.
— Дівчата… — почала вона, голос її тремтів, — ваша мати…

***
Весняний вітер згинав високу траву та грав із розплетеним чорнявим волоссям Ейріс. Вона стояла трохи віддалік від батька та сестри, яка, незвично для себе, була одягнена в чорну сукню. Слова, що їх промовляв батько, звертаючись до присутніх, ніби не долітали до неї. Відсутнім поглядом вона дивилась на матір, що лежала на помості, вкрита чорною органзою. Ейріс сама не помітила, як на хитких ногах дійшла до неї, присіла та магією виростила неймовірної краси жоржини, що колом огорнули місце їхньої останньої зустрічі.
Коли Ейріс відійшла, Тірнан утворив маленьку вогняну кулю, яка пропливла над ними та, ніби обіймаючи, запалила помост. Айлін гірко заплакала. Від відчуття батькової долоні на своєму плечі сльози ще дужче катились по щоках. Серце її стискалося від жалю й болю.
Люди вже розійшлися, а Тірнан з доньками продовжували стояти на пагорбі, безсило спостерігаючи, як попіл та пелюстки розвіюються над лісом, підхоплені вітром, що був теплим, немов жіночій подих.

— Сестро, — тихо промовила Айлін, заходячи до кімнати. Ейріс сиділа на підлозі біля каміну, підібравши ноги, — тобі треба поїсти.
Айлін сіла поруч з сестрою, яка зовсім не ворушилась і, здавалось, не чула її.
— Я принесла твої улюблені пончики.
— Чому він не врятував її… — Ейріс нарешті заговорила, але ці слова були тим, чого Айлін менш за все хотіла б почути, — він же володіє цією клятою магією… і нас вчить… чому…

Айлін ретельно підбирала слова, які б не розпалили ще більшу пожежу, яка вже вирувала в серці Ейріс:
— Тато сказав, що не всі хвороби можна вилікувати магією.
Ейріс фиркнула.
— І яка тоді з неї користь?
— Тато вже лікував маму одного разу, — продовжувала Айлін і пам’ять Ейріс зрадницьки воскресила ту весну, коли вона провалилась під лід і як Мев, дізнавшись про це, сильно занедужала.
— Цього разу він просто не встиг… і її серце не витримало, — ком, що підступив до горла, душив Айлін і дівчина відчула, як сльози знову печуть її очі.
Ейріс сиділа мовчки, не ворухнувшись, але по щоці її скотилася перша за весь цей час сльозинка. Це вона винна. В усьому. Тоді і зараз. Її почало нудити від відчуття відрази до себе, а в голові запаморочилось. Вона сперлась на руки і, похитуючись встала, не взмозі більше залишатись на одному місці.
— Куди ти? — голос Айлін затремтів.
— Хочу пройтись, — відповіла Ейріс і, спираючись на крісло, рушила до дверей.
— Ні, будь ласка, — кинулась до неї сестра, — не йди, прошу!
Відраза змінилася люттю і Ейріс ледь стрималась, щоб не вилаятись, але несподівані обійми Айлін вгамували її. Вона стояла, в ступорі, не в силах поворушитись.
— Будь ласка, побудь зі мною, — Айлін ще міцніше обійняла сестру і зайшлася нестримним плачем. Ейріс, нарешті, обійняла сестру у відповідь і розплакалась сама.
— Я так за нею сумую, — тільки і вимовила вона.

Сестри зовсім розчинились у днях, що пливли, кожен схожий на попередній. В замку дзвеніла неприродна тиша. Тірнану було нестерпно боляче у його мовчазній жалобі, але і говорити з доньками йому теж було важко до нестями.
— Ваш батько, — сказав якось Нейліг, коли Айлін вирішила прогулятись коло замку, — виховувався та ріс без матері. Як і його батько. І батько його батька. По правді кажучи, королева Мев — перша і, поки що, єдина королева, що коли-небудь була у Стоунфілда.
— Але чому? — Айлін вперше чула таке одкровення про своїх родичів. Батько розповідав їм про королів, що правили цими землями, але ніколи — про їхніх жінок.
— Жодна з королев не пережила пологи. Вам та вашому батьку, певною мірою пощастило, — відповів дракон, піднімаючи голову до неба, — Він дуже сумує за нею. Можливо, ви обидві могли б зцілити його…
Після цієї розмови Айлін зрозуміла, що має допомогти тим, кого любить. До Ейріс вона не могла достукатись — сестра просто не слухала її. То ж, на її думку, Ейріс, давала собі раду сама — хоч вона майже ні з ким не розмовляла, але посилено тренувалася з мечем і, вочевидь, мала на це достатньо сил. Батько — інша справа. Він теж був мовчазним, але ледь рухався, мало їв, а обличчя його постаріло на десяток років. То ж, Айлін вирішила спочатку рятувати батька.
Нехтуючи собою та своїми потребами, вона день за днем була коло нього, слідкувала, щоб він їв легку, але поживну їжу, виводила його на короткі прогулянки навколо замку та постійно розмовляла з ним. Про все, починаючи погодою та плітками, що їх чула від служниць і завершуючи чудернацькими розповідями, що сама вигадувала. Під вечір, давши батькові ліки та вклавши його спати, вона до нестями втомлювалась і, виснажена, падала на ліжко, не маючи навіть сил і часу самій як слід погорювати за матір’ю.
Ейріс же замкнулась в собі, майже не з’являлась у замку і весь свій час проводила на арені серед солом’яних манекенів. Вона попросила Сівела навчити її битися дворучним мечем — більш важка зброя та високе навантаження на тіло та розум дозволяли їй не так сильно гризти себе. Вона чітко розуміла, що винна в смерті матері та в батькових стражданнях і це знання доводило її до люті, а після і до безпорадної безпомічності та огиди до себе. Їй було край важко дивитись у вічі йому та сестрі, тому вона намагалась якомога рідше пересікатись із ними. Гвінна носила їй їжу на арену, а ночувала вона в хатинці, яку колись вони з Айлін побудували на березі річки. Кіріг, звісно, був поруч із нею, але теж був не надто балакучим.
— Вибач, що підставила тебе, — якось увечері сказала Ейріс, підкидаючи дрова в багаття біля хатинки, — я не повинна була йти туди… тим паче, брати Айлін із собою.
— Не журися, дитя, — відповів дракон, — молодість створена для помилок.
— Але ж не таких, що забирають життя твоїх близьких.
— В цьому немає твоєї провини, — Кіріг всіма силами намагався хоч якось полегшити цей тягар, що ліг на тендітні дівочі плечі, — королева Мев хворіла. Рано чи пізно це мало б статися.