Глава 7

Тірнан нетерпляче крокував великою залою, чекаючи на доньок — вони вже давно мали б повернутися. Мев тим часом не знаходила собі місця та ходила колами на галявині біля входу до замку. Раптом вона почула шурхіт крил і підняла очі — нарешті дівчата вдома!
— Невже Дафна так вас заговорила, що ви настільки запізнилися на вечерю? — вигукнула Мев, маскуючи тривогу посмішкою. Але помітивши стурбовані погляди драконів, швидко побігла назустріч. Побачивши доньок — заплакану та брудну Айлін та пригнічену Ейріс, що стискала кулаки, з яких (о ні!) крапала кров, серце її застигло. Вона впала на коліна перед дівчатами, міцно стискаючи їх у материнських обіймах. Розуміння, що смертельна небезпека, яка нависла над ними, вже минула, змусило Айлін заплакати ще дужче.
— Ходімо всередину, я допоможу вам привести себе в порядок, — Мев підвелась та повела доньок до замку.

Тірнан сидів у голові стола, чорніший за хмару. Він не сварив дівчат, навпаки, похвалив їх за те, що вони врятували кошеня. Однак розумів також, що погляди того п’янички поділяють не тільки такі, як він, любителі прикладатися до чарки. А ще, і це непокоїло його найбільше — його доньки страждають саме через нього та помилку, якої він припустився тринадцять років тому, закохавшись у Мев. Невдоволення людей росло — вони більше хворіли, врожаї ставали не такими щедрими, ще і ці бурі, що раз по разу псували майно все сильніше. Магічна Канва, очевидно, тріщала по швах, але, наразі, з цим нічого не можна було зробити. Лише чекати. І вчити дівчат ще завзятіше.
— Тату, — голос Ейріс висмикнув Тірнана з важких роздумів, — а можна тебе попросити про дещо?
Дівча дивилося на свої долні — від ран не було і сліду, дякуючи батьку, але те пекуче відчуття все ще саднило.
— Що, люба?
Ейріс невпевнено поворушилась на стільці і тихо вимовила:
—Навчи нас битися на мечах.

Тірнан здивовано підняв брови. Цього від доньки, від дівчинки, він точно не очікував.
— Але навіщо тобі це?
Ейріс глибоко вдихнула, глянула на Айлін, а потім ще раз перевела погляд на свої долоні:
— Сьогодні нам загрожувала небезпека. І я… — дівчина шморгнула, намагаючись не заплакати, — я не змогла нас захистити… Магія мене не слухалась… А гвардієць нас врятував, бо мав при собі меча. В моїх руках меч точно буде надійнішим за магію, — Ейріс потупила погляд, не сподіваючись, що батько погодиться на таке.
Але Тірнан, несподівано для всіх, кивнув у відповідь:
— Добре, — сказав він, з усім розумінням та повагою поставившись до доньчиного прохання, — Сівел буде вас вчити. Тим паче, що ви вже знайомі.

Побачивши, як обличчя Ейріс засяяло від вдячності, Тірнан посміхнувся. Так, навчити доньок захищати себе не тільки магією було гарною ідеею. Зрештою, їм, так чи інакше, довелося б опанувати володіння мечем. Двобій знову зайняв думки Тірнана, та він не квапився з поясненнями про договір, долю та призначення. Дівчата мали сьогодні важкий день, хай відпочинуть та наберуться сил.

Наступного дня Тірнан розпорядився підготувати все необхідне для занять — Сівел спорядив невеличку арену спеціально для дівчат, кравчині перешили обмундирування, а коваль зробив перші два мечі.
— Але ж вони дерев’яні! — обурено вигукнула Ейріс, коли Сівел зустрів сестер на першому занятті, — я думала, ми будемо вчитися битись на справжніх мечах!
— Похвальне завзяття, пані Ейріс, — Сівел анітрохи не спантеличився від цього зауваження, — однак для початку ви маєте звикнути та опанувати саме тренувальні мечі. Вони правильно збалансовані та важать, як справжні, однак ними важче травмуватись.
Сівел простягнув меча Айлін — вона, не втримавши його однією рукою, схопилася за руків’я обома, однак все ж меч потягнув її додолу і вістря з розмаху встромилося в пісок. Ейріс взяла свого — меч виявився важче, ніж вона думала і тримати його було нелегко, втім, вона намагалась цього не видати. Сівел ледь помітно посміхнувся.
— Спершу ви маєте знати, як називаються частини вашої зброї. Потім стійка та як правильно тримати меч.

Ейріс засопіла від невдоволення. Вона не хотіла витрачати час на ці дрібниці. Їй кортіло одразу шматувати солом’яних манекенів направо і наліво, але, і вона це мала визнати, тримати меча виявилось не так просто, як здавалося на перший погляд. Айлін же уважно слухала, але все ще не розуміла, як вона з цим взагалі впорається — вона і дерев’яного меча тримати не в змозі, а про справжній годі було і говорити.
— Це фундаментальна база, — продовжував пояснювати Сівел, — без неї ви будете просто махати залізякою на всі боки. Меч має бути продовженням руки. А тепер — широкий крок, ноги зігнули в колінах, тримайте меч перед собою, ліву руку зігніть в лікті та прикрийте шию долонею. І — крок уперед!
Перші заняття були виснажливими — все тіло боліло, відчувався кожен м’яз, ноги гуділи, а руки ледь піднімалися від напруги. Сівел не був надто поблажливим до сестер. Його метою було навчити їх захищатися, а в цій справі не можна легковажити.
Згодом, Ейріс змінила свою думку щодо важливості правильних рухів та постави — це справді допомагало віднайти баланс та краще відчувати своє тіло.
Айлін знадобилось більше часу, ніж сестрі, щоб опанувати кроки, але зрештою вона ставала все більш сміливою у собі та своїх рухах.
— Завжди слідкуйте за ногами, — наставляв їх Сівел, — рухайтесь спритно та природно. І пам’ятайте про оборону після кожного випаду та удару.
З часом навіть Тірнан помітив, як фехтування вплинуло на доньок — в магічних навичках Ейріс стала свідомішою та менш запальною, а Айлін навчилась не боятися небезпечних заклинань та дій зі стихіями води та вогню.
Не дивлячись на те, що навантаження стало більше, дівчата не пропускали жодного заняття — дощ, вітер, сніг не ставали їм на заваді. Фехтування стало для обох медитацією, способом переключити увагу та, як не дивно, відпочинком. Від думок та виснажливих занять магією — Тірнан наполягав на більш глибоких знаннях та вміннях, щоб дівчата мали якомога більше засобів допомогти та захистити інших та, перш за все, себе.
Минуло не менше ніж пів року, перш ніж Сівел дозволив їм, нарешті, перейти від дерев’яних мечей до справжніх, але не заточених — майстерності їм ще бракувало, щоб не покалічити одна одну. Це змушувало Ейріс радіти ще більше. Їй було неважливо, що мечі були тупі — вони були металеві і цього, поки що, було достатньо, щоб відчувати себе справжньою воїтелькою, а їхні заняття — не забавкою, а серйозною справою, якій вони присвячували ледь не весь свій вільний час. Айлін також раділа переміні та своїм успіхам — вона відчувала все більшу впевненість та силу у руках.