Глава 6

Наступного дня обидві сестри прикрасили цими шпильками свої зачіски, коли збиралися до міста. Вони мали на меті навідатись до улюбленої ятки з пундиками та до крамниці з тканинами — Мев хотіла, щоб вони самі обрали собі сукно для майбутніх платтів, що їх пошиють на честь нового, дорослого етапу в їхньому житті. Дорогою Айлін розпитувала сестру про її відчуття і чи вона вже знає ім’я того конюха, на якого задивлялась, а Ейріс тільки мовчала та заливалась рум’янцем.
Місто, як завжди по неділях, вирувало — жінки юрбилися біля вітрин, поки чоловіки сиділи на дощатих лавах та попивали ель. Діти гомоніли, граючи в квача, а у повітрі розливався аромат свіжого хліба та яблук.
— Нарешті я дочекалася вас, дівчата! — розплилася посмішкою немолода низенька жінка, виходячи з-за прилавку, на якому було розкладено величезне різноманіття тканин, що переливалися на сонці усіма можливими барвами, — королева Мев наказала мені зробити все, щоб ви були задоволені і я з радістю підберу для вас найкраще ткання!

Очі Айлін розбіглися від багатства кольорів та текстур, що ломили полиці. Вишиті золотом мережки, тендітні плетива, розкішні оксамитові полотна вражали дівочу уяву. Ейріс же, навпаки, зовсім не була зацікавлена в цьому розмаїтті. Вона, перш за все, віддавала перевагу практичності — яскраві, тонкі та делікатні сукні зовсім не годилися для польотів на драконі. Але і матір вона засмучувати не хотіла, тому довірила вибір тканин та фасонів цій милій жіночці. Для неї вони обрали простий, але витончений фасон і тканину глибокого винного кольору з золотим оздобленням. Айлін же обрала собі сама ніжно-блакитне оксамитове сукно зі срібною ниткою.
Та все ж, Ейріс вміла настояти на своєму. Тому, підкупивши продавчиню пундиком, вмовила її-таки взяти замовлення на штани для верхової їзди та жодним словом не промовитись про це королю з королевою.
Пробувши у крамниці до заходу сонця, дівчата, стомлені балакучістю продавчині, вийшли на вулицю нарешті ковтнути свіжого повітря. Нейліг приземлився поруч з ними:
— Летимо до замку?
Але погода була така гарна, а вогники, що запалювались у вікнах, спонукали до неспішної прогулянки, тому Айлін, м’яко хитаючи головою, лише відповіла:
— Будьте поруч, а ми пройдемося.

Шурхнувши крилами, дракон піднявся у повітря та закружляв, пильнуючи сестер разом зі своїм братом.
— Чуєш, Айлін? — раптом запитала Ейріс, уважно прислухаючись та озираючись по сторонам, — Хтось плаче?
Айлін, не дивлячись на всю свою обережність, все ж, не могла не звертати увагу на таке — якесь створіння точно потребувало допомоги. Йдучи на жалібний звук, сестри зайшли до критого темного провулку та у світлі ліхтаря, що миготів за їхніми спинами, побачили кошеня, яке сховалося за дерев’яними старими ящиками. Воно було самотнє, налякане, та, здається, ушкоджене. У провулку ховався ще хтось, але дівчата цього не помітили.
— Бідненький, хто ж тебе так? — Айлін присіла навпочіпки та, ледь стримуючи сльози, взяла кошеня на руки. Ейріс схилилася над ним, обережно оглядаючи забитий хвіст та лапи.
— Він травмований, — сказала Ейріс, — ти зможеш вилікувати його? В тебе краще виходить обходитись з магією.
Айлін кивнула, видихнула та приклала руку до кошеняти. Тепло розливалося її долонею та гріло пухнастий клубок, що несамовито муркотів. Прямо на їхніх очах рани затягнулися, кістки зрослися і кошеня замуркотіло ще сильніше — від вдячності та прихильності.
— Так краще, — посміхнулась Айлін, — треба знайти тобі новий дім, бо ще…
— Так-так-так, — почувся хрипкий чоловічий голос, — хто це в нас тут?

Будучи захопленими спасінням безневинного життя, сестри і не помітили, як за ними весь цей час спостерігала висока тінь, що тепер загрозливо насувалася на них. П’яничка, що без пам’яті спав у темному провулку, прокинувся від дівочих голосів, а, почувши про магію та побачивши її на власні очі, вирішив, що це його шанс розбагатіти або, хоча б, поквитатися. Він широко крокував, зменшуючи відстань до здобичі. Раптом у світлі ліхтаря блиснув ніж.
Айлін скрикнула і, намагаючись підвестись із кошеням у руках, впала горілиць на брудне каміння. Ейріс нахилилась, щоб допомогти сестрі встати, однак чоловік наближався дуже швидко. У відчаї, вона спробувала магією підняти його у повітря, але від страху втратила контроль і лише обпекла руки. Вона впала на коліна поруч із сестрою, дихання її збилось, руки боліли та тремтіли, а п’яничка вже нависав над ними обома, занесши ніж. Айлін скрикнула ще раз і заплющила обличчя долонями.
Але удару не було. Зненацька над вухом почувся металевий скрегіт.
— Це королівські доньки, ти, вилупок! — пролунав владний чоловічий голос. Це був гвардієць, що заслонив сестер, виставивши меча перед собою.
— О, повір мені, я знаю, — вишкірився п’яничка, — саме через них відбувається це лайно!
Він замахнувся ще раз, але реакція гвардійця була набагато кращою — одним рухом меча він обеззброїв нападника та оглушив його, вдаривши руківʼям у скроню.
— Добре, що я затримався у місті, — сказав він, допомагаючи дівчатам підвестись, — повертайтесь хутчіш до замку.

Айлін тремтіла, але знайшла в собі сили подякувати та, протягуючи руки, тихенько вимовила:
— Будь ласка, попіклуйтесь про цього котика.
Гвардієць посміхнувся у відповідь та кивнув, обережно взявши кошеня, вивів дівчат на головну вулицю, склав пальці біля рота та голосно свиснув — це привернуло увагу драконів.
— Додому, — наказав він, коли сестри, з його допомогою, забралися на спини своїх драконів, тремтячи від шоку.
Всю дорогу Айлін плакала, не в силах вгамувати страх та опанувати себе, а Ейріс відсутнім поглядом свердлила драконячу шию. Руки її пекли, нагадуючи про поразку. Як вона буде керувати королівством, якщо не змогла справитись з п’яничкою та захистити сестру? Липке відчуття провини та ганьби душило її.