Пролог

— Доповідай, Тайку, — без особливої надії сказав чоловік років сорока, що сидів біля багаття. Вигляд він мав втомлений, у запавших очах на побитому дрібними зморшками обличчі мерехтіли відблиски іскр від гілок, що тріщали у вогні. Поруч із ним сидів ще один чоловік, статурою схожий на першого.
— Пане… Пане Уейфарер… о, любий пане, — задихаючись, ледь вимовив парубок. Йому не вистачало повітря і він зігнувся в поясі.
— Відсапайся, хлопче! Небеса, що ж таке трапилось?
— Я такого ще в житті не бачив! Дерева! Багато дерев! — Тайк, очевидно, не знав слова “ліс”, — І річка! Широка і глибока на вигляд! І трава — висока та зелена!
Уейфарер ривком підвівся зі стільця.
— Вирушаємо завтра на світанку. Рогане, подбай про людей. Тайку, виспись, завтра в тебе буде важкий день. Я розраховую на тебе.
Хлопець кивнув та сповнений ентузіазмом побіг до свого намету.
— Принеси нам хороші новини, брате, — сказав чоловік, як дві краплі води схожий на Уейфарера, поклавши руку йому на плече.
— Я не підведу нас, Рогане.
Бреннан Уейфарер був чоловіком слова. Він радше взагалі не повернеться, ніж повернеться ні з чим. Але цього разу його серце було сповнене хороших передчуттів. Цю ніч він не спав.

***
Стоунфілд був не дуже родючим краєм. І назву мав промовисту — переважно скеляста місцевість, не глибокі струмки та поодинокі гігантські шипасті дерева змушували тутешніх жителів постійно кочувати в пошуках їжі та води, ніде не затримуючись довше однієї зими. Споконвіку, скільки пам'ятають старці, вели їх Уейфарери — чоловіки цього роду були сильними, витривалими та щиро переживали за своїх людей. І люди їм довіряли. Цього разу Бреннан Уейфарер вирішив піти далі на захід і, здається, не помилився.

***
Сонце щойно торкнулося жовтої трави на горизонті, а Уейфарер вже стояв біля свого коня в супроводі ще двох солдатів, очікуючи на свого розвідника — схоже, хлопчина дуже втомився під час вчорашньої дороги і проспав. Дочекавшись Тайка, загін вирушив на північний захід. Туди, де, можливо, їм нарешті пощастить.
Вони їхали не швидко, щоб не втомити коней. Кожен думав про своє, плекав боязку надію, але ніхто не порушував мовчанки, яка немов електризувала повітря.
Вже перевалило за полудень, як раптом Тайк гучно промовив:
— Ось там, за тим пагорбом я бачив дерева!
Уейфарер пришпорив коня і не повірив своїм очам, коли, видершись на височінь, нарешті побачив те, заради чого вони подолали такий шлях.
Зелений лук розлився прямо перед їхніми ногами, різноманіття дерев в густому лісі, що виднівся на горизонті, вражало уяву — на деяких, навіть, висіли дивні круглі червоні кулі — цікаво, чи можна їх зʼїсти? Повітря було просочене п’янким солодким ароматом, а плеск глибокоі стрімкої річки заколисував і вселяв якийсь дивний спокій і Бреннан зробив те, чого, здавалось, не робив ніколи в житті — він зліз з коня, зняв грубі шкіряні чоботи та ступив прямо на соковиту смарагдову траву, всіяну маленькими блакитними та рожевими квіточками. Не витримавши спокуси, інші послідували його прикладу. О небо, яке дивне відчуття! Здається, такими на дотик мають бути пухнасті білі хмаринки, що повільно пливуть синім небом над їх головами, приймаючі чудернацькі форми. Що це за край і чому тут нема жодної живої людської душі?

***
Вже вечоріло, коли їх загін вийшов з лісу на дивакувату місцину — долину, вкриту зеленим мохом, що лежала у підніжжя трьох монументальних скель, що височіли півколом — якась химерна подоба амфітеатру. Густий землистий запах наповнював легені. Широка річка, чиї води мерехтіли магічним срібним сяйвом в місячному світлі, пронизувала зелений килим точно навпіл і завертала, зникаючі.
Група підійшла ближче до берега, аж раптом відбулось щось настільки фантастичне, що не вірилось своїм очам — скелі почали рухатись, ставали вище і вище, обростали шипами-рогами. Почувся дивний лункий звук, схожий на розкати грому в перемішку з шипінням води в гігантському казанку. Уейфарер не міг і пальцем поворухнути — настільки його вражало і заворожувало те, що він бачив. Але це був ще не кінець. Коли скелі виросли вдвічі і вже треба було задирати голову, щоб побачити їхні верхівки, на фоні вечірнього темно-синього неба з обрисів скель почали чорніти три драконячих голови. Уейфарер затамував подих. Кожна голова була повернута до них. Три пари яскравих жовтих очей засяяли в темноті, освітлюючи блискучу драконячу луску та перетворюючи долину на величезних масштабів жертовний вівтар. Вівтар? Бреннан стрепенувся і якийсь дивний холодок пробіг його хребтом. Зичний громоподібний голос луною розкотився по долині:
— Хто ти? І чому прийшов?
Це був дракон. Дракон, що говорить. Хіба таке можливо? Власне, після всього побаченого сьогодні, дракон, що питає ім’я вже не сильно дивував. Але породжував правічний страх, що змушував кров в жилах стигти. Бреннан опанував себе, зробив крок уперед і мовив:
— Я — Бреннан Уейфарер. І я шукаю допомоги.
— Допомоги? І якої ж саме? — запитав дракон, що сидів посередині. Очі його були прикуті до Бреннана. Інші два мовчки спостерігали за рештою загону.
— Чи можуть мої люди оселитись тут, в цій прекрасній долині?
— Ні, — без зайвих роздумів відповів середній дракон на ім’я Балдрід.
— Тоді скажи мені, чому вона так відрізняється від усього, що я бачив на решті континенту? Чому тут так багато зелені? Дерев? Диких звірів?
Зависла недовга пауза і зрештою дракон промовив:
— Магія, — скривати правду не було сенсу — люди настільки пронозливі та жадібні, що рано чи пізно вони докопалися б до істини, раз вже знайшли це місце.
— Магія? — перепитав Уейфарер. Він чув казки про магію та чудеса, що вона творить, які розповідали старці в дитинстві, але це були всього лише казки.
— Так, — відповів Балдрід. Він махнув перед собою шипастим хвостом і нізвідки прямо з повітря зʼявилась вогняна куля — без кресала, іскри, зовсім не так, як добували вогонь звичайні люди. Вона повільно опустилась на землю і, потріскуючи, зникла.
— Навчи мене! — раптом викрикнув Уейфарер, сам цього не очікуючи від себе. Він злякався, але шляху назад не було.
— Виключено, — відрізав дракон. Почувся гуркіт грому.
— Але… — почав бодай говорити Уейфарер, але осікся закрив очі і видихнув. Треба бути відвертим, — Я у відчаї! Мої люди знесилені. Багато поколінь жили нужденним життям. Най хоча б наші діти проживуть його в ситості. Я готовий на все, щоб допомогти своєму народові.
— На все? — перепитав Балдрід так, ніби його пронизав пекучий нестерпний біль. Щось змусило його замислитись. Уейфареру навіть здалося, що могутній дракон понурив голову. Мабуть, це була гра світла.
— Що ж, чоловіче. Я розповім тобі.
Ми, Рада Драконів — хранителі та провідники Магічної Канви, що накриває континент. І тільки ми можемо керувати магією. За давніх давен люди вже звертались до нас по допомогу і ми не відмовляли. Але з часом вони ставали жадібнішими і зрештою їх ненасить розірвала Канву і привела світ до катастрофи. Дракони заплатили занадто велику ціну — жертовною кровʼю ми залатали Канву, але людям більше не довіряємо — відсторонившись від них ми не покидаємо Долу Драконів, і стережемо Канву, що живить цей край, подалі від людських очей і умів.
Бреннан мовчав. Він розумів, чому дракони відмовили йому, однак не простить собі, якщо не спробує ще раз:
— Але я не маю намірів воювати. В мене немає завойовницьких амбіцій, я просто хочу, щоб мій народ мав на вечерю більше, ніж сухі корінці та болотних жаб!
Жоден дракон не відповів. Балдрід уважно, пронизливо вивчав обличчя Уейфарера — чи справді йому можна вірити? Чи не повторять вони своєї жахливої помилки, яка вартувала їм так багато? Ні, не можна допускати людисьок до магії. Хіба що…
— Уейфарере, — нарешті озвався Балдрід, — чи ти насправді готовий на все заради своїх людей?
— Так! — Бреннан зробив крок уперед, несвідомо приклавши руку до серця.
— Гаразд, — відповів Балдрід. Він повернув голову ліворуч, глянув на свого велетенського собрата та кивнув. Той, в свою чергу, кивнув у відповідь, змахнув хвостом і нізвідки перед ним зʼявився кинджал із золотою рукояткою неймовірно майстерної роботи. Поблискуючи у світлі місяця, кинджал повітрям проплив долину і зупинився біля Бреннанових очей.
— Вбий свого брата.
Ці слова батогом вдарили по вухах. Думки вихором закрутилась у Бреннана в голові. Що? Вбити Рогана? Це і є та ціна, яку він має заплатити? Ні! Він не зробить цього! Цей клятий дракон просить занадто багато! Чи здатен Бреннан вбити свого брата, який був його єдиною родиною? Родина…
Враз перед ним повстав той милий серцю образ неймовірно красивої жінки, її небесно-блакитні очі, каштанове волосся, що золотом переливалось на сонці, мʼяка та солодка посмішка. Як він любив її… Але образ перемінився на інший — холодна, бліда, вона лежала на своєму останньому ліжку з соломи та гілок і вогонь огортав її з ніг до голови. Разом з їхнім дитям. Скільки ще було таких, як він, чоловіків, які втрачали своїх жінок і дітей. Скільки болю приносила їм ця земля. Якщо зараз він схибить, якщо не спробує все виправити, весь їх народ згине і перетвориться на таке ж холодне каміння, яким був всіяний цей проклятий небесами континент, і, врешті-решт, вітер розвіє його в пил, не залишивши про них і згадки. Одне життя заради сотень інших. Таке дороге йому життя.
Рука його сіпнулася, але зрештою взялася за рукоятку, яка була на диво теплою:
— Я зроблю це, — голос Бреннана був тихим, але впевненим. Він вклав кинджал собі за пояс. Солдати, що мовчки спостерігали за цим дійством, боязко переглянулись. Назад дороги не було.
— Що ж, тоді… — Балдрід глянув на дракона, що сидів праворуч. Той, погоджуючись, кивнув і торкнувся кінчиком хвоста річкової чорної гладі. Раптом з води вийшла дівчина, надто красива, щоб бути справжньою — волосся її було золотавим та хвилями спадало на плечі. Червона оксамитова сукня підкреслювала струнку фігуру. Вона підійшла ближче і Бреннан розгледів її обличчя — рожеві губи склалися легкою посмішкою, золоті очі сяяли, мов бурштин, але погляд не виражав нічого — ні осуду, ні жалю, ні прихильності.
— Ця жінка навчить тебе магії, — строго сказав Балдрід, — та народить тобі дітей — близнюків. На цьому її роль завершиться і вона вгасне. Рости своїх дітей, виховуй, навчай їх магії, але знання ці мають передаватись виключно від батька до синів. Жодна інша людина не матиме права використовувати силу Канви. За безпекою твоїх дітей будуть пильнувати дракони-спостерігачі — вони ростимуть разом з ними та берегтимуть їх від раптових неприємностей. В день двадцятого дня народження близнюки мають зійтись у смертельному Двобої — залишитись має тільки один. Це — плата за магію. Жертовна кров, що латає Магічну Канву.
Після Двобою дракони-спостерігачі переродяться в яйця та будуть чекати на наступних дітей-близнюків, а ти маєш відіслати переможця сюди, в Дол Драконів, щоб він знайшов тут свою дружину. І цикл почнеться знову.
Бреннан перевів очі з дівчини на середнього дракона, повільно та коротко кивнув. Потім взяв дівчину під руку, розвернувся і зробив крок — ноги його не слухались.
— І памʼятай, — знову заговорив Балдрід, на цей раз ще суворіше. Бреннан зупинився, але не обернувся. Разом із громом небо розсікла блакитна блискавка, — угоду не можна порушувати. Кров має пролитись. Інакше наслідки можуть бути фатальними для всього світу.
Уейфарер мовчки рушив, ледь згинаючи ноги в колінах. Дівчина холодною тінню пливла поруч із ним. Порівнявшись із рештою загону, він, не глянувши на них, тихо сказав: «Забираємося звідси» і всі разом вони подалися геть, відчуваючи пронизливі драконячі погляди своїми спинами. Що ж він накоїв і у що вплутався?