Марія.

- Мамо, я хочу їсти!

Поглянула на п`ятирічного синочка. Він сидів у старій пошарпаній сорочці, закутаний в батьківський кожух і плакав. Скуйовджене біляве волосся, худорляве тільце з синюшною від холоду шкірою, сині бездонні голодні очі.

- Не плач синку, - із невимовною журбою, прогорнула малюка до себе.

Чим його нагодувати? У хаті зовсім нічого не лишилось, ще й вогонь немає чим запалити - сірники закінчились. Зимою сутеніє швидко і на дворі вже, майже, темно. Треба йти, десь попросити вогню, щоб розтопити піч. Немає, що їсти, то хоч би тепло було – замерзнемо до ранку.  

- Ти знаєш, що? – почала його стиха приколисувати.- Ти спи. Хто спить, той їсти не хоче.

- А я хочу! - капризував Семенчик.- Матуся, дай мені окраєць хліба, хоч отого черствого! Я розгризу! Бач, які у мене зуби? Я усе ними можу розгризти, навіть мотузок!

Скоро і справді мотузки їстимемо, бо нічого поїсти не лишилось. Останній сухар ще вчора ввечері малому розмочила. На початку осені прийшли солдати і «партія» на чолі з сільським головою, та вигрібли усе до останнього зерна. Забрали усю птицю і, навіть, стару козу, яка давала мало молока. Кажуть, Сталін так сказав - до колгоспу треба йти працювати. Я благала їх змилостивитись, залишити хоч щось для мене - бідної вдовиці із малим дитям на руках, та де там. Не пожаліли, іроди! А до колгоспу мене й не брали, бо голова сказав, що дочці куркуля там не місце. Розкулачили моїх батьків кілька років тому і вислали кудись. Мене ж не зачепили, бо заміжня тоді уже була. Тепер же уявлення не мала, як дожити до весни. Тим хто у колгоспі - пайок сякий-такий давали, а іншим ні. Ще виручило те, що на городі не встигла усю картоплю викопати, бо восени прихворіла - спину зірвала. Змушена була лежати трохи й берегтися, тяжкого не піднімати. Подумки махнула на тих п`ять рядочків, хай гниють! Нам і того вистачить, що в погріб встигла опустити. От вони нас і врятували! А ще в печі, напередодні обшуку, сухарі сушила й кілька з них закотилося в самий кінець. Ті кляті «комуняки» не побачили їх серед попілу, ото і була «лакомка» для сина. 

- Матусю, я замерз!- канючив він.

- Зараз, синку, зараз, - заспокоювала, як могла.

- А коли Миколай прийде, то він принесе щось у торбі?

Скоро Святого Миколая і Семенчик завжди чекав гостинців на це свято, але не цього року.

- Прийде, любий, прийде, - ледь стримала сльози.

- І кренделя принесе, і яблука, і хлібчика?

- І хлібчика, - повторила, похитуючи сина на руках.

Треба приколисати його, бо як лишити самого? А так, доки спатиме, то збігаю по вулиці спитаю. Хоч страшно самого лишати, але нічого не вдієш. Страшно не лише того, що Семен сам залишиться, є ще де-що. Вже зо-три дні я стала бачити те, чого люди бачити не можуть. Не знаю, чи то від голоду мій розум потьмарився - вже добрий тиждень нічого не їла, віддаючи крихти малому, чи то моя розплата за гріхи.

Поглянула на піч. Там під нею оселились троє злиднів. Такі сірі мерзотні маленькі створіння у лахмітті, які приносили у дім нещастя й бідність. Своїми пустими чорними очима-дірками, вони час від часу зиркали на мене з-під печі й шаруділи, скреготіли нігтями об підлогу. Семен їх не бачив, не чув і слава Богу! Коли вперше помітила, то спочатку злякалась, навколішки перед іконою впала, молилась, а вони лише тихо сміялись. Звісно, зараз же Бога немає, бо партія його заборонила! Може, тому він мене і не почув. Страшно стало, але куди тікати? Зима навколо, голод та й немає мені до кого йти. Батьки не знаю де, а родичі не візьмуть. Самі останні крихти доїдають.   

- Тихо! Дайте дитині заснути!- суворо глянула на них.

- Терпи Маріє, терпи, ще кілька днів й обоє заснете-навіки! - пропищав один із них, тягнучи кігтя по підлозі.

Що тільки не робила, щоб вивести із хати цих злих духів: і в мішок хотіла заманити, щоб винести та закопати, і  мела підлогу в напрямку дверей, щоб вигнати, і святою водою кропила, і сіллю свяченою солила, і просто просила – нічого не допомогло. Навіть поліно з вогнем запхнула під піч, ледь хату не спалила, а їм все смішки - нічого не бере! Далі печі вони не йшли, нас з малим не чіпали, то ж я змирилась.

- Циць, сказала, іроди нечисті!- жбурнула капцем в них.

Злидні похихотіли, але сховались. Чекають, доки ми сконаємо, а тоді вже далі по хатах підуть. 

Семен заснув. Щільніше закутала його у кожуха та прикрила рядном, щоб не так мерз. Накинула стару куфайку, хустку пухову у дірах та взула валянки ущент поїдені мишами. Кращої одежі не лишилось – усе добротне забрали вояки, що відбирали харч, ще восени. Мало було їм їжі, вони, як дикі грабіжники, взагалі усе з хати винесли, грузили на вози і гайда. Вчепилася була лише в кожуха та видерла його з прокляттями. Тепер, хоч сина мала чим укрити.

Подалась до сусідів. Ніч на вулиці морозна, хурделиця шмагає по обличчю і лиш місяцю байдуже – світить собі, як вдень. Іду, ледь пересуваю ноги. Ослабла вся. Дійшла. Постукала в замерзлі двері.

- Чого? – гаркнув старий Федот, не відкриваючи дверей.

Раніше він був п`яниця, ледар, ніколи за душею й копієчки не мав. А як прийшла радянська влада, то враз перемінився. Награбував добра селян, яких розкулачили і вислали з села. Одним із перших до колгоспу записався. Тепер був там конюхом - людина поважна, тому не бідував.