1.1. ДУХОВНІСТЬ – ключове слово Доктрини.

Духовність (від слова - Дух) – це основна ознака, яка відрізняє людину від тваринного світу. Духовність не завжди пов’язана з Церквою. Вона, однозначно, тісно пов’язана зі свідомістю людини, її сприйняттям внутрішнього світу та об’єктивним аналізом зовнішнього світу. Духовна людина – це та, яка робить світ навколо себе кращим та гармонічнішим.

Проявами Духовності є:

1. щире бажання пізнати себе, своє місце  та своє призначення в суспільстві, в державі, в світі;

2. самовдосконалення через знання, душевність, розширення світогляду та професійний розвиток до щастя;

3. сприйняття життя таким, яким воно є, без претензій і образ не засудження інших, та потреба брати відповідальність за все, що відбувається в колективі, суспільстві і  державі на себе.

4. подолання в собі  егоїзму,  жадоби, нахабства, зневаги, гніву та  ненависті;

5. відновлення природних чеснот, щедрості, смирення, доброти та любові.

6. бажання приносити користь оточуючим людям, суспільству та державі;

7. щире бажання фундаментально змінюватись та удосконалювати себе, навколишній світ в гармонії з природою.

Духовність – це здатність до позитивних перетворень фундаментального рівня. Можна повністю погодитись з думкою Сергія Дацюка, що Духовність - це ідеал, до якого прагне усвідомлена людина на шляху самопізнання, визначення власного шляху розвитку, орієнтовані на вищі абсолютні цінності.

Не кожна людина здатна сама вибудувати свою життєву перспективу з врахуванням Духовного змісту. Саме  тому в суспільстві мають проявитись особливі духовні люди, які здатні підтримувати інших. Духовний лідер не обирається демократичним чином, а визначається як авторитет,  винятково в середовищі духовних людей. Такими лідерами мають стати духовні люди, які пройшло горнило війни це волонтери, капелани, медичні працівники, матері загиблих воїнів. Час, безумовно, віднайде таких людей. Наше суспільство має пройти через глибоке внутрішнє пробудження. Духовність здобувається  взагалі не через демократичні механізми. Але в нас немає часу для тривалого й природного формування Духовності людини та суспільства. Український сорокарічний термін (під час якого в свій час Мойсей водив євреїв по пустелі, формуючи їх Духовність) скоро закінчиться, а ми ще нічого не встигли. За час своєї незалежності ми більше деградували морально і Духовно.  Саме тому нам за участі та підтримки оновленої Держави потрібно прискорити впровадження Духовності  в процес виховання, навчання, професійну діяльність людини, освіту культуру, науку, філософію, політику, медицину, промисловість, сільське господарство, сферу обслуговування  та у всі інші галузі господарювання із залученням різних механізмів, включаючи ЗМІ та кіноіндустрію. Саме тому такі державні інститути, як Держава, Сім’я, Школа мають віднаходити Духовних лідерів та сприяти  швидкому  впровадженню, в першу чергу, у своє власне середовище  та в суспільство Духовних елементів, що мають шліфуватись, удосконалюватись та розвиватись до перетворень  фундаментального рівня у всіх сферах життя нашої Держави.

1.1.1. Духовність та Церква.

Духовність не залежить від релігійної конфесії. Історично саме релігія поширювала духовні практики, але Духовність не обов’язково релігійна. Справжня духовність – це шлях душевного та сердечного відродження кожної людини. Це шлях до вищих абсолютних цінностей. Для атеїстів – це шлях до Вищого Світового Розуму.

Українська православна Церква, що була і, безумовно, є носієм Духовності, помітно відстає від розвитку сучасного суспільства і потребує негайного реформування та демократизації щодо системи виборності, перегляду певних церковних постулатів і ставленні до прихожан.  Наприклад, українці вже давно не є «рабами Божими». Сам Ісус ще до свого Вознесіння звільнив людей від духовного рабства: «Тому ти вже не раб, а син, то через Христа й спадкоємець Божий» (Новий заповіт: До Римлян, р. 8, вірші 14-16; До Галатів р.3, вірші 24-26 та р.4, вірші 4-6, 7 ). Отже, без відновлення природної і Божої Духовності та демократичних внутрішніх змін Православна Церква не буде розвиватись.

Більшість свідомих громадян України самостійно шукають свій прямий шлях до Бога. На цьому шляху великому загалу віруючих потрібний вчитель і Духовний лідер чи провідник, а не «пастух», який буде тримати отару в певних обмежених рамках кошари.

Потрібно мудро та зважено використовувати текст Старого Заповіту під час проповідей православних священників з врахуванням  поправок Отця Небесного через уста Ісуса Христа, що записані апостолами в тексті Нового Заповіту: «Закон був нашим вихователем до Христа, щоб нам оправдатись вірою. Коли ж прийшла віра, то ми вже не під вихователем. Адже через віру в Ісуса Христа ви всі – сини Божі» (Від Матвія, р. 5, вірші 17,18;  До Галатів р. 2, вірші 16, 21 та р. 3, вірші 13,17,18,24,25). Бо саме «книжники» та «фарисеї» в рясах московської православної церкви користуючись матеріалами Старого Завіту та перекручуючи їх до своїх потреб,  благословляють своїх вояк на війну з Україною, освячують їх зброю та і самих орків  на вбивство, насильство та ґвалтування, при цьому виправдовуючи їх численні безчинства.

Відокремлення Церкви від Держави означає, що Держава не ототожнює себе з жодною із  Церков, зберігає нейтралітет щодо релігійних організацій, не виступає від імені або проти будь-якої з них, якщо конкретна Церква не порушує Конституцію та діючі закони Держави.  Обидві інституції поважають автономію одна одної в належних їм сферах: Церкви не наділяються політичною владою та займають нейтральну позицію щодо політичних партій і рухів, не займаються їх пропагуванням. Держава не втручається в справи Церкви і в той же час контролює її діяльність з питань лояльності до державного устрою, відсутності негативного (психологічного та фізичного) впливу на життя та здоров’я її громадян. Держава має право заборонити діяльність Церкви (релігійної організації), яка наносить шкоду життю та здоров’ю людини, сприяє розтлінню, деградації Сім’ї й суспільства, займається невластивими їй функціями та своєю діяльністю, сприяє зміні політичного устрою Держави.