ГЛАВА 20 – ПЕРЕДАВАЧ

20 червня 2009 року
База Х - Resistance

У лабораторному секторі нарешті стало тихо: після всіх подій останніх годин база поступово поверталася до нормального режиму, системи працювали, освітлення більше не миготіло, а генератори стабільно подавали енергію до основних секторів. Десь далеко ще можна було почути голоси ремонтних бригад, але в лабораторії Ісака Кляйнера панувала майже повна тиша. Ісак сидів у кріслі біля робочого столу, перед яким стояла чашка вже майже холодної кави, а поруч лежали кілька папок, хоча цього разу він їх не відкривав, а просто сидів, адже після всього, що сталося за останні дні, навіть кілька хвилин спокою здавалися чимось незвичайним. Престон сидів навпроти, переглядаючи якісь записи й час від часу гортаючи сторінки.
- Нарешті тиша, - сказав він.

Ісак ледь помітно усміхнувся.
- Не говори так.
- Чому?
- Після таких слів зазвичай щось трапляється.

Престон засміявся.
- Ти став забобонним.
- Я став обережним.
- Це різні речі.

Ісак нічого не відповів, подивившись на годинник, потім на стіл і знову на годинник, а його погляд зупинився на порожньому місці, де мала знаходитися механічна рука. Він кілька секунд думав, а потім узяв рацію.
Престон підняв голову.
- Що ти робиш?
- Передумав.

Ісак натиснув кнопку зв'язку.
- Мюллере.

Кілька секунд у рації було чути лише перешкоди, а потім пролунав голос:
- Слухаю.
- Мені потрібна механічна рука.
- Я пам'ятаю.
- Ні. - Ісак подивився на Престона. - Не завтра. Не післязавтра. Зараз.

У рації запала коротка тиша.
- Зараз?
- Так.
- То ти казав, Ісак, що вона тобі потрібна завтра, потім післязавтра, а тепер уже зараз?

Ісак спокійно відповів:
- Саме так.

Мюллер важко видихнув.
- Добре. Але є одна новина.

Ісак насторожився.
- Яка?
- Я скоро прийду до вас.
- Особисто?
- Не зовсім. - Мюллер зробив паузу. - До вас прийде новий командир - мій наставник.

Престон одразу підняв голову, а Ісак нахмурився.
- Наставника?
- Так.
- І він принесе руку?
- Саме так. Для вас це буде подарунок.

Ісак кілька секунд мовчав.
- Подарунок?
- Можна сказати й так.
- Хто він?

Мюллер не відповів.
- Скоро дізнаєтеся.

Ісак подивився на Престона, який лише розвів руками.
- Добре, - сказав Ісак. - Чекаємо.
- Гаразд. Кінець зв'язку.

Рація стихла, і Ісак поклав її на стіл, а Престон кілька секунд дивився на нього.
- Новий наставник?
- Схоже на те.
- Мюллер нічого не пояснив.
- Навмисно.

Престон замислився.
- Цікаво, хто це.
- Дізнаємося.

Ісак знову відкинувся на спинку крісла, на кілька секунд запала тиша, і Престон перегорнув кілька сторінок, перш ніж підвівся.
- Мені потрібно відійти ненадовго.

Ісак подивився на нього.
- Куди?
- Перевірю стабілізацію «Ларі». Після всього, що сьогодні сталося, краще перевірити двічі.
- Саме тому й іду. - Престон узяв планшет. - Буду недовго.
- Добре.

Він уже дійшов до дверей, але перед виходом обернувся.
- Ісаку.
- Що?
- Якщо цей новий наставник виявиться ще одним дивним типом із керівництва...

Ісак ледь усміхнувся.
- Тоді нам просто доведеться пережити ще одну нараду.

Престон засміявся.
- Сподіваюся, до цього не дійде.

Він вийшов, двері зачинилися, і Ісак залишився сам, дивлячись на монітори, обладнання, механізми та на порожнє місце біля консолі. Минуло кілька хвилин нічого не змінилося, Ісак узяв чашку кави, яка вже охолола, зробив ковток, поставив назад, а потім подивився на двері.
- Новий наставник... - він тихо повторив ці слова, і чомусь у нього виникло дивне відчуття, ніби ця людина принесе із собою не лише механічну руку, а щось набагато більше.

Ісак ще не знав, що за кілька хвилин двері лабораторії відчиняться і що після цього дня База Х уже ніколи не буде такою, якою була раніше.

Минув ще приблизно час, а лабораторія Ісака Кляйнера знову повернулася до звичного ритму: після всіх подій цього дня тут нарешті стало спокійніше, обладнання працювало стабільно, монітори світилися рівним холодним світлом, а десь у вентиляційній системі тихо гуділи механізми. На одному зі столів лежали розібрані деталі старого аналізатора, поруч стояла чашка кави, яку Ісак так і не допив, і сам він сидів за столом, переглядаючи документи пацієнтів — один за одним: медичні картки, результати обстежень, записи процедур, старі фотографії, деякі з яких були датовані кількома роками тому. Ісак повільно перегортав сторінки, його погляд ковзав по тексту, але думки час від часу поверталися до подій останніх днів: Красне, чорний туман, невідомий літальний апарат, пошкодження бази, зникнення Баала і тепер ще один дивний наказ Мюллера про нового наставника та механічну руку.

Ісак зупинився на черговому документі: на фотографії був один із пацієнтів. Він кілька секунд дивився на знімок, потім закрив папку, і в лабораторії знову запанувала тиша. Ісак відкинувся на спинку крісла, подивився на годинник, потім на двері — Мюллер мав скоро прийти, принаймні так він сказав. Ісак не знав, кого саме очікувати, взяв ручку, покрутив її між пальцями, потім поклав назад на стіл, і ще кілька секунд нічого не відбувалося, поки раптом не пролунало:
— Тук. Тук. Тук.

Ісак підняв голову. Хтось стояв за дверима. Він не поспішав відповідати, подивився на Престона, але того в лабораторії не було — він сам залишився чекати. Ісак спокійно сказав:
— Заходьте.

Двері не відчинилися одразу: спочатку пролунав тихий звук замка, потім механізм повільно спрацював, і двері відчинилися. У лабораторію зайшов хлопець, на вигляд якому було приблизно сімнадцять років. Він був одягнений у чисту фіолетову форму — без пилу, без подряпин, без будь-яких слідів дороги; форма сиділа на ньому акуратно, майже ідеально, а на плечах виднілися невеликі металеві елементи. Але найбільше в очі впадала його зовнішність: волосся було абсолютно білим — чисто білим, не сивим і не світло-русявим, саме білим. На обличчі були круглі окуляри, за чиїми скельцями спокійно дивилися очі, а губи мали незвичний синій колір. Хлопець не виглядав наляканим, він не озирнувся, не став розглядати лабораторію і не поставив жодного запитання — просто спокійно зайшов усередину, тримаючи в руках металевий контейнер.