ГЛАВА 18 – АВАРІЙНИЙ РЕЖИМ

19 червня 2009 року

Ранок настав тихо. Після напруженої ночі База Х поступово поверталася до звичного ритму: у коридорах знову було чути кроки, десь працювали системи вентиляції, на кухні готували сніданок, а оператори змінювалися на своїх постах. Для більшості людей нічна тривога вже починала здаватися звичайною перевіркою, але в командному секторі ніхто не поспішав розслаблятися. Мюллер стояв перед великим екраном, на якому відображалася карта лісу навколо Бази, де червоним кольором були позначені сектори, які вночі перевіряли сорок солдатів. Одна за одною позначки поверталися до периметра, а Мюллер мовчки спостерігав.
— Група один повернулася.
— Група два також.
— Третя ще не вийшла на зв'язок.

Мюллер перевів погляд на оператора.
— Скільки вони знаходяться поза периметром?
— Приблизно сорок хвилин.
— Зв'язок?
— Є.
— Тоді чекаємо.

Оператор кивнув, а в цей момент у навушниках пролунав голос:
— Центральний пост, це третя група.

Мюллер одразу повернувся до екрана.
— Доповідайте.
— Ми знайшли місце падіння.

У командному секторі стало тихіше.
— Що саме знайшли?
— Схоже на уламки якогось літального апарата.

Мюллер нахмурився.
— Пілот?

Коротка пауза.
— Немає.
— Повторіть.
— Пілота немає.
— Жодного тіла?
— Ні.

Мюллер підійшов ближче до оператора.
— Передайте координати.

Через кілька секунд на карті з'явилася нова позначка, і Мюллер запам'ятав її.
— Що з уламками?
— Вони дивні.
— Конкретніше.
— Чорний метал, частково розплавлений.
— Деякі уламки досі світяться.
— Яким світлом?

Солдат відповів не одразу.
— Фіолетовим.

Мюллер завмер. Оператор поруч повільно підняв голову, а Георгій Фішер, який саме зайшов до командного сектора, почув останнє слово.
— Фіолетовим?

Мюллер подивився на нього.
— Так.

Георгій підійшов ближче.
— Може бути туман?
— Поки не знаємо.

Він натиснув кнопку зв'язку.
— Третя група.
— Слухаю.
— Нічого не торкатися.
— Зрозумів.
— Встановіть периметр навколо уламків, перевірте територію ще раз і якщо знайдете людину — одразу повідомляйте.
— Прийняли.

Зв'язок обірвався, а Георгій подивився на карту.
— Значить, об'єкт справді впав.
— Схоже на це.
— А людина?
— Не знайдена.
— Можливо, загинула.

Мюллер мовчав, адже він не любив припущень, особливо коли не мав доказів.
— Вона могла вижити, — сказав він.

Георгій подивився на нього.
— І тоді зараз десь у лісі.
— Саме це мене й турбує.

Ліс тим часом уже не був таким темним, як уночі: сонце поступово пробивалося крізь густі дерева, на траві залишалися краплі ранкової роси, а між стовбурами лежали туманні залишки нічної прохолоди. Але посеред лісу картина була зовсім іншою. На великій ділянці землі дерева були повалені, ґрунт вирваний із землі, а у центрі утворилася глибока борозна, яка простягалася на десятки метрів. Саме там лежали уламки — чорні, деякі нагадували частини корпусу літака, а інші були настільки понівечені, що неможливо було визначити їхнє призначення.

Один із солдатів обережно підійшов ближче.
— Ніколи такого не бачив.

Інший тримав у руках сканер.
— Тут дуже дивні показники.
— Радіація?
— Ні.
— Тоді що?

Сканер кілька секунд пищав.
— Не знаю.
— Електромагнітне поле?
— Частково, але щось ще.

Солдат подивився на уламок: з маленької тріщини повільно виходило фіолетове світло, яке не було схоже ні на полум'я, ні на електричну іскру, а просто просочувалося крізь метал.
— Не торкайся.
— Я й не збирався.

Поруч інший солдат оглядав землю.
— Сліди є.

Усі повернулися до нього.
— Де?

Він показав на траву, де були слабкі людські відбитки: хтось пройшов від місця падіння в бік густого лісу.
— Свіжі?
— Схоже.

Командир групи підійшов ближче.
— Скільки часу?
— Не знаю.

Він присів і доторкнувся рукавичкою до землі.
— Але точно не дуже давно.
— То він живий?
— Можливо.

Командир дістав рацію.
— Центральний пост, у нас є сліди.

Мюллер почув повідомлення.
— Куди ведуть?
— На південний захід.

Мюллер подивився на карту: там був напрямок, який вів ближче до території Бази, і він одразу відповів:
— Продовжуйте пошук.
— Прийняли.

Георгій стояв поруч.
— Якщо він рухається до Бази...
— Тоді він може сам прийти до нас.
— А якщо ні?

Мюллер подивився на нього.
— Тоді ми його знайдемо.

Минуло ще майже сорок хвилин. Солдати прочісували ліс метр за метром, перевіряючи кущі, яри, старі дерева, невеликі печери та навіть покинуту лісову будівлю неподалік, але людини не було, і сліди поступово зникли.
— Тут вони закінчуються.
— Далі нічого.
— Перевірте ще раз.
— Уже перевіряли тричі.

Командир групи подивився на ліс.
— Він ніби просто зник.

Один із солдатів відповів:
— Може, повернув убік.
— Може.

Вони продовжили пошук, але результат залишався тим самим: нічого, жодної людини, жодного тіла, жодного нового сигналу, лише уламки.

Ближче до дев'ятої ранку Мюллер отримав остаточну доповідь.
— Увесь сектор перевірено, об'єкта не знайдено, жодних додаткових слідів немає.

Мюллер кілька секунд мовчав.
— А уламки?
— Залишилися на місці.
— Заберіть кілька зразків.
— Усі?
— Ні, спочатку кілька, решту залишити.

Оператор здивувався.
— Залишити? Навіщо?

Мюллер подивився на карту.
— Хочу знати, чи вони зміняться.

Оператор кивнув.
— Зрозумів.

Мюллер натиснув кнопку зв'язку.
— Третя група.
— Слухаю.
— Повертайтеся.
— Але ми ще можемо продовжити пошук.
— Ні, наказ.
— Зрозумів.

Зв'язок обірвався, і Георгій подивився на Мюллера.
— Ви впевнені?
— Так.
— Ми просто залишаємо невідомого в лісі?
— Ми не знаємо, де він.
— Саме тому.