ГЛАВА 16 – НЕМОЖЛИВА ЦІЛЬ

1 червня 2009 року
База Х — Resistance

Ранок на Базі Х настав майже непомітно. Над поверхнею вже піднімалося сонце, але глибоко під землею час визначали не світанки й заходи, а зміни персоналу, сигнали систем і холодне світло ламп, яке ніколи не вимикалося повністю.

Після подій у Красному База працювала інакше. Ніхто не говорив про це відкрито, але всі відчували напруження. Коридорами ходили військові, на контрольних пунктах стояли додаткові охоронці, частину зовнішніх камер перевели в режим постійного спостереження, а район Красного на картах Бази тепер був позначений червоним. Ніхто не знав, коли туман повернеться, і ніхто не знав, що саме він забрав із собою.

Олег Корж повільно йшов коридором після нічної зміни. Він майже не спав останню добу: під очима з'явилися темні кола, форма була трохи пом'ята, а кроки стали важкими. Він ішов до житлового сектора, тримаючи в руці папку з рапортами. Після того, що сталося вночі, йому довелося кілька годин переглядати записи радарів. Він бачив те, чого не міг пояснити: сигнали експедиції зникли, потім з'явилися за сотню метрів від Бази, туман накрив цілий сектор, потім зник, а на записах залишилися лише хвилини білого шуму.

Олег зупинився біля дверей житлового сектора. На секунду прикрив очі.
— Ще один день... — він тихо видихнув. — І я вже починаю ненавидіти цю роботу.

Двері відчинилися, Олег зайшов усередину. Там було значно тихіше: кілька людей сиділи на диванах у невеликій кімнаті відпочинку, хтось пив каву, хтось спав просто в кріслі, хтось мовчки дивився телевізор. Олег пройшов повз них. Йому хотілося тільки одного — лягти, але перед тим він зупинився біля автомата з напоями. Довго дивився на кнопки, потім натиснув каву. Автомат загудів.
— Навіть кава тут звучить так, ніби зараз вибухне...

Позаду почувся голос:
— Не виспався?

Олег обернувся. Перед ним стояв Баал — спокійний, як завжди, у темній формі, з руками за спиною. Олег кілька секунд дивився на нього.
— Нічна зміна.
— Знаю.

Баал подивився на папку в його руці.
— Багато роботи?
— Після туману? — Олег коротко усміхнувся. — Сам здогадайся.

Баал підійшов ближче.
— Ти щось цікаве знайшов?
Олег насторожився.
— Що саме?
— У записах радара.
— Я не маю права обговорювати службову інформацію.

Баал усміхнувся.
— Правильно. Саме так і треба відповідати.

Олег забрав стакан із кавою.
— Якщо це все, я піду.
Баал відійшов убік.
— Іди.

Олег пройшов повз нього, але вже за кілька кроків почув:
— Корже.
Олег зупинився.
— Так?
— Якщо побачиш щось дивне... — пауза. — Не поспішай доповідати всім.

Олег повільно повернув голову. Баал уже дивився в інший бік.
— Що це має означати?
Баал нічого не відповів. Олег ще кілька секунд дивився на нього, потім пішов далі. Йому це не сподобалося. Зовсім. Але втома була сильнішою за підозри. Через кілька хвилин він уже зник за дверима своєї кімнати.

На іншому рівні Бази Х Ісак Кляйнер сидів у лабораторії. Перед ним лежало обладнання, яке вони встигли винести після експедиції: частина приладів була пошкоджена, деякі перестали працювати, один екран постійно миготів. Престон стояв біля іншого столу й намагався відновити переносний аналізатор.
— Не працює?
— Працює.
— Тоді чому екран чорний?

Престон ударив пальцями по корпусу.
— Бо він працює по-своєму.

Ісак навіть не підняв голови.
— Це не ремонт.
— Це наука.
— Це насильство над електронікою.

Престон посміхнувся.
— Зате іноді допомагає.

Ісак нарешті подивився на нього.
— Ти пам'ятаєш, що сталося в тумані?
Престон перестав усміхатися.
— На жаль.
— Я хочу записати все.
— Для чого?
— Бо пам'ять може змінювати деталі.

Престон поклав інструмент.
— Ти думаєш, ми бачили справжніх солдатів?
Ісак мовчав.
— Корп Сан, — продовжив Престон. — Стара форма. Старі знаки.
— Так.
— Телевізори на головах.
— Так.
— Білий шум.

Ісак повільно кивнув.
— Так.

Престон підійшов ближче.
— І ти все одно думаєш, що це могли бути не люди?
Ісак подивився на екран приладу.
— Я думаю, що слово «люди» тут уже не таке просте.
— А фігура?

Ісак замовк.
— Чумний лікар, — сказав Престон.
— Я бачив.
— Ти знаєш, хто це?

Ісак довго мовчав.
— Ні.
— Але ти злякався.

Ісак підняв очі.
— Я не боявся.
— Ісаку...
— Я сказав, що не боявся.

Престон кілька секунд дивився на нього, потім відійшов.
— Добре. Але я тебе знаю.

Ісак нічого не відповів. Він знову подивився на прилад: на екрані залишався один дивний запис — короткий сплеск фіолетового спектра всього на кілька секунд. Ісак збільшив зображення.
— Це не може бути...

Престон почув його.
— Що?
— Нічого.

Ісак швидко закрив файл. Престон нахмурився.
— Ти щось знайшов?
— Поки ні.
— А вигляд у тебе такий, ніби знайшов.
— Я просто втомився.

Престон не повірив, але сперечатися не став.

У командному секторі Мюллер уже переглядав перші звіти експедиції. Перед ним лежало кілька папок: одна стосувалася Красного, друга — туману, а третя була старою, дуже старою. На обкладинці стояв напис: «КАРЛ БЕКЕР. ЕКСПЕДИЦІЯ». Мюллер провів пальцями по папці, але не відкрив її.

До кабінету зайшов Георгій Фішер.
— Ви мене викликали?
— Так.
— Через експедицію?
— Через усе.

Георгій сів навпроти. Мюллер відкрив сучасний звіт.
— Почнемо з простого. Що ви бачили?

Георгій мовчав кілька секунд.
— Туман.
— Це я вже знаю.
— Тоді людей.

Мюллер підняв очі.
— Яких людей?
— Німецьких солдатів.
— Корп Сан?

Георгій кивнув. Мюллер не змінив виразу обличчя.
— Далі.
— На головах у них були дивні пристрої.
— Телевізори?

Георгій здивно подивився на нього.
— Ви вже знали?