ГЛАВА 15 – ТУМАН В КРАСНОМУ

травня 2009 року

База Х - Resistance

Кінець травня видався напрочуд тихим.

Над лісами вже кілька днів стояло тепле повітря. Вдень земля нагрівалася під сонцем, а вночі від лісу знову тягнуло прохолодою. Між деревами ще довго трималася волога після весняних дощів, а на узбіччях старих доріг густо росла трава.

Здавалося, що світ нарешті повернувся до нормального життя.

Міста жили своїм звичним ритмом.
Люди поспішали на роботу.
Автомобілі рухалися дорогами.
Десь діти гралися на подвір'ях.
Хтось готував вечерю.
Хтось сварився з сусідами.
Хтось просто сидів біля відчиненого вікна й слухав вечірні звуки.
Звичайне життя.

Але далеко від усього цього, під товстими шарами землі, бетону й металу, існував інший світ.
Світ, про який більшість людей навіть не здогадувалася.
База Х.
Resistance.

Тут не було справжнього ранку.
Не було заходу сонця.
Не було вікон, крізь які можна було б побачити небо.
Тут час вимірювався змінами, чергуваннями, наказами, звітами та показниками на десятках моніторів.

База прокидалася задовго до того, як над лісом з'являлося сонце.
Першими запускалися генератори.
Потім системи вентиляції.
Після них - освітлення коридорів, серверні приміщення, контрольні пункти, лабораторні комплекси та системи спостереження.

Десь глибоко під землею один за одним оживали монітори.
Зелені, жовті й червоні індикатори спалахували на панелях.
Чергові оператори займали свої місця.
Техніки перевіряли обладнання.
Охоронці змінювали пости.
Лікарі та дослідники переглядали звіти попередньої зміни.
Хтось ішов із лабораторії.
Хтось спускався на нижні рівні.
Хтось поспішав до командного сектора.

База працювала.
Повільно.
Монотонно.
Майже непомітно.

Але за цією буденністю ховалася система, яка роками збирала інформацію про речі, котрі не повинні були існувати: про фіолетову енергію, про невідомі організми, про аномальні явища, про А.К.І. і про Чорний туман.

Остання назва майже ніколи не звучала вголос, але ті, хто працював на Базі достатньо довго, знали її - особливо старші офіцери, особливо ті, хто читав старі архіви, і особливо ті, хто пам'ятав експедицію Карла Бекера.

Та експедиція мала дослідити незвичайне явище в районі лісів поблизу села Красне.
Група вирушила туди підготовленою: з обладнанням, зі зброєю, з радіозв'язком, з картами та зі спеціальними приладами.
Вони мали повернутися через кілька днів, але не повернулися.

Спочатку на Базі припустили, що експедиція втратила зв'язок через технічну несправність.
Потім почали говорити про аварію, пізніше - про напад, а потім з'явилися записи - останні записи Карла Бекера.
У них говорилося про чорну завісу між деревами, про туман, який не поводився як звичайний туман, про дивне спотворення звуку та про проблеми з радіостанціями.
А потім...
Тиша.
Зв'язок обірвався.
Жодного сигналу.
Жодного аварійного маяка.
Жодного повідомлення про місцезнаходження.

Пошукова група, яка вирушила слідом за експедицією, знайшла лише кілька слідів автомобілів, покинуте обладнання та дивні темні сліди на деревах.
Людей не знайшли.

Саме тому район Красного довгий час залишався закритим для звичайних експедицій, але останніми тижнями ситуація почала змінюватися - спостереження знову показали аномальні явища, незначні та короткочасні, але достатні, щоб змусити Мюллера відкрити старі архіви.

Один із коридорів верхнього адміністративного сектора був майже порожнім.
Там не було лабораторного обладнання, не проходили пацієнти і не стояли контейнери, бо ця частина Бази використовувалася переважно військовими та адміністративним персоналом.

Двері з написом «РАДАРНИЙ КОНТРОЛЬ» відчинилися.
Всередину зайшов молодий офіцер.
Він зупинився на кілька секунд, оглянув приміщення і поправив форму.
На його плечах були знаки звання: лейтенант Олег Корж.

У руці він тримав папку з документами, ще раз подивившись на своє ім'я: КОРЖ ОЛЕГ, військове звання - лейтенант, спеціалізація - радарне спостереження, контроль повітряного простору та ідентифікація невідомих сигналів.

Олег повільно вдихнув, адже він ще не встиг звикнути до цього місця, і, якщо бути чесним із самим собою, він узагалі не був упевнений, що хотів тут працювати, але вибирати особливо не доводилося.
Останні місяці були складними: грошей постійно не вистачало, робота, яку він мав раніше, не давала нормального заробітку, витрати росли, борги накопичувалися, а житло забирало значну частину зарплати.
Іноді Олег сидів увечері на кухні, рахував гроші й розумів, що до наступної виплати ще далеко.
Він намагався економити, відмовлявся від непотрібних покупок і рідше кудись виходив, але ситуація не змінювалася.

До фінансових проблем додавалася самотність: після роботи він повертався у порожню квартиру, відчиняв двері, вмикав світло і чув лише власні кроки.
Ніхто не питав, як пройшов день, ніхто не чекав його вдома і ніхто не телефонував просто поговорити.
Спочатку Олег звик, потім перестав звертати увагу, а згодом зрозумів, що ця тиша почала його дратувати.

Коли йому запропонували роботу на Базі Х, він спочатку не повірив, потім засумнівався, але коли побачив умови - погодився.
Йому запропонували стабільну зарплату, харчування, місце для проживання, чіткий графік і головне - гроші, яких йому давно не вистачало.
Олег не питав, чому організації потрібен саме він, не питав, чому об'єкт розташований під землею і чому на документах стоять десятки грифів секретності - він просто підписав договір і прийшов.

Саме 30 травня 2009 року він уперше переступив поріг Бази Х як її співробітник.

Олег ще раз подивився на двері:
- Ну що ж... - він тихо видихнув. - Почнемо.

Двері відчинилися, і за ними постало холодне біле світло, ряди моніторів, оператори, панелі, кабелі, вентиляційні системи та великі радарні екрани, на яких постійно рухалися десятки позначок.