ГЛАВА 14 – ПІД ЗНАКОМ Х

Ранок на території організації починався не зі сходу сонця, а зі звуків: спочатку десь далеко за товстими бетонними стінами запускався генератор із низьким гулом, що проходив крізь підлогу й змушував металеві конструкції ледь помітно вібрувати, а потім один за одним вмикалися лампи вздовж довгих коридорів, чиє холодне світло пробігало по стелі, відбиваючись від сірих металевих дверей.
За кілька хвилин починали працювати вентиляційні шахти, і в повітрі з'являвся запах машинного мастила, металу, дезінфікуючих речовин і чогось ще — різкого, медичного, що давно в'їлося в стіни комплексу.
База прокидалася.

На поверхні біля головного корпусу вже ходили солдати: одні змінювали нічну варту, інші отримували зброю та спорядження, біля гаражів заводили двигуни військових машин, двоє чоловіків у темній формі щось перевіряли під капотом автомобіля, а неподалік інший солдат ніс ящик із боєприпасами до складу.
Ніхто не розмовляв голосно, адже тут не було звичайного ранкового хаосу — кожен знав, куди йому потрібно йти і що робити.
На рукавах багатьох солдатів виднілися жовті пов'язки з символом «Х».
Цей знак був усюди: на формі, на документах, на дверях, на ящиках, на машинах і навіть на металевих контейнерах, які доставляли до лабораторного сектору.
Для сторонньої людини це могло здатися просто емблемою, але для тих, хто працював тут, «Х» означав набагато більше — це була організація, система, структура, яка існувала незалежно від окремої людини.
І якщо хтось зникав, на його місце приходив інший; якщо хтось помилявся — його замінювали; а якщо хтось починав ставити надто багато запитань...
Про нього просто переставали говорити.

У одному з коридорів лабораторного сектору повільно відчинилися двері, і Ісак Кляйнер вийшов зі своєї лабораторії в білому халаті, застебнутому майже до самого горла, тримаючи в руці тонку папку з документами та зберігаючи спокійну ходу.
Навколо нього проходили працівники, але майже ніхто не намагався його зупинити, адже ті, хто знав Ісака, розуміли: якщо він кудись іде з папкою в руках, краще не ставати йому на дорозі.
Він пройшов кілька метрів і зупинився біля великого вікна, за яким було видно внутрішній сектор лабораторного комплексу, де працювали люди: одні стояли біля комп'ютерів, інші перевіряли показники на приладах, а хтось переносив запечатаний контейнер із невідомою речовиною.
Ісак кілька секунд просто спостерігав, потім його погляд опустився на папку, де на першій сторінці було написано «ОБ'ЄКТ 018».
Ісак провів пальцем по напису:
— Павло... — тихо сказав він.
Після цього закрив папку, знаючи, що цей хлопець ще не розуміє, де опинився, і, можливо, саме це було найкращим, адже незнання іноді було набагато безпечнішим за правду.
Ісак рушив далі.

Тим часом у іншій частині комплексу Павло сидів на краю ліжка, майже не спавши після того, як Ісак залишив його, і все ще довго сидів нерухомо, дивлячись на двері та прокручуючи в голові останні слова лікаря:
«Людина починає ставати чудовиськом не тоді, коли змінюється її тіло...»
Павло стиснув пальці:
— Чорт... — він опустив голову. — Що він взагалі хотів цим сказати?
У палаті було тихо — занадто тихо, і Павло вже почав ненавидіти цю тишу, яка нагадувала йому психлікарню, де також часто було тихо перед тим, як хтось заходив, перед тим, як його кудись тягнули, і перед тим, як починалися експерименти.

Павло повільно піднявся, підійшов до дверей, на яких не було ручки з його боку, а лише гладка металева поверхня, і провів долонею по холодному металу:
— В'язниця... — прошепотів він. — Просто інша в'язниця.
Павло відійшов від дверей і почав ходити палатою: три кроки вперед, поворот, три кроки назад, знову поворот.
Його нерви були на межі, адже він хотів вийти, хотів побачити, де знаходиться, і хотів зрозуміти, чи є тут хоч якийсь вихід, але найбільше він хотів одного — повернутися додому, до нормального життя, до звичайної кімнати, до вулиці та до людей, які не дивилися на нього як на номер.
Але десь усередині він уже розумів: після всього, що сталося, повернутися до колишнього життя буде майже неможливо.

Раптом за дверима почувся звук. Павло завмер. Кроки. Він відступив.
Двері відчинилися. У палату зайшов солдат, а за ним — ще один.
Перший тримав у руках металевий піднос, на якому стояла їжа, пляшка води та кілька таблеток у маленькій пластиковій упаковці.
— Сніданок. — Він поставив піднос на стіл.
Павло дивився на нього з недовірою:
— Що це?
— Їжа.
— Я бачу. — Павло не відводив погляду. — А таблетки?
Солдат кілька секунд мовчав:
— Медикаменти.
— Від чого?
— Не знаю.
Павло пирхнув:
— Прекрасно.
Солдат подивився на нього без жодної емоції:
— Вам сказали прийняти їх після їжі.
— А якщо я не хочу?
— Тоді прийде лікар.
Павло стиснув зуби:
— І це повинно мене заспокоїти?
Солдат нічого не відповів, лише розвернувся, другий солдат зачинив за ним двері, і знову клацнув замок.

Павло залишився сам. Він підійшов до столу, подивився на їжу, а потім на таблетки:
— Ще чого... — він узяв одну таблетку двома пальцями, покрутив перед очима й поклав назад. — Я вам тут не настільки довіряю.

У той самий час на іншому поверсі Мюллер стояв біля великого вікна свого кабінету, звідки за склом було видно значну частину території: солдати рухалися між корпусами, автомобілі заїжджали у внутрішній двір, а на дальньому майданчику працювала техніка.
Мюллер стояв нерухомо, тримаючи руки за спиною, а на столі позаду нього лежала папка — така сама, як у Ісака, тільки поруч із написом «018» стояло ще кілька позначок.
Мюллер повернувся, сів за стіл і відкрив папку.
Перші сторінки містили інформацію про Павла: вік, стан здоров'я, результати обстежень, поведінкові характеристики та попередні медичні дані.
Мюллер читав мовчки, а на останній сторінці була коротка примітка:
«Психологічний стан нестабільний. Схильність до опору висока.»
Мюллер закрив папку:
— Опір... — він кілька секунд дивився перед собою. — Усі спочатку чинять опір.