ГЛАВА 12 – МАЙБУТНЯ АРМІЯ

Холодний нічний вітер безперервно гойдав верхівки високих сосен, поки темний ліс здавався нескінченним. За спиною Павла та Еріха залишилася психіатрична лікарня — стара сіра будівля, яку вже майже повністю приховала темрява, де лише де-не-де крізь дерева ще можна було помітити слабке світло окремих вікон, а приглушені сирени лунали так, ніби знаходилися за багато кілометрів.

Павло мовчки йшов вузькою лісовою стежкою, відчуваючи, як кожен крок віддається болем у всьому тілі: спина ще пам'ятала удари Кирила Олександровича, зап'ястя були натерті ременями від металевого столу, а в голові стояв неприємний дзвін після ударів струмом. Іноді він навіть втрачав рівновагу, але вперто продовжував іти. Попереду мовчки крокував Еріх, який за весь час після втечі майже не сказав жодного слова, ішов упевнено, ніби добре знав кожну стежку цього лісу, і лише іноді зупинявся на кілька секунд, уважно прислухаючись до навколишніх звуків.

Дивуючись усе більше, Павло тихо промовив:
— Еріх...
Той навіть не озирнувся:
— Що?
— Звідки ти знаєш дорогу?
Кілька секунд Еріх мовчав, а потім коротко відповів:
— Колись уже тікав.
Павло насупився:
— Тікав?
— Так.
— І далеко втік?
Еріх сумно посміхнувся:
— Як бачиш... ні.

Павло більше нічого не сказав, хоча його відповідь прозвучала дивно, ніби містила в собі щось більше. Ліс ставав густішим, високі дерева майже повністю закривали місячне світло, під ногами хрустіли сухі гілки, а десь удалині закричав нічний птах. Павло мимоволі озирнувся, оскільки йому весь час здавалося, що за ними хтось спостерігає і що варто лише зупинитися, як із темряви знову почується той самий рев мутанта, тому він міцніше стиснув у руці іржавий металевий прут, який досі не випускав після кладовища.
— Не хвилюйся, — несподівано промовив Еріх. — Тут вони рідко заходять.
— Вони?
— Побачиш...

Павло хотів поставити ще одне запитання, але раптом Еріх різко підняв руку:
— Стій.
Павло завмер. Попереду між деревами промайнуло слабке світло — одне, потім друге і ще кілька, наче хтось ішов лісом із ліхтарями. Еріх миттєво присів за товстий стовбур сосни:
— Не рухайся, — тихо сказав він.

Павло також опустився навпочіпки, і обидва затамували подих. Світло ставало дедалі ближчим, тепер уже було чутно й людські голоси, якими незнайомці впевнено перегукувалися між собою, а в темряві блиснув метал зброї. Павло відчув, як серце почало битися швидше, не знаючи, хто це — люди з лікарні, військові чи хтось набагато небезпечніший. Еріх повільно визирнув із-за дерева, його обличчя одразу змінилося, і він ледве чутно прошепотів:
— Вони все-таки прийшли...

Еріх ще кілька секунд уважно дивився в той бік, куди пішов загін озброєних людей. Промені їхніх ліхтарів повільно ковзали між деревами, то зникаючи за товстими стовбурами, то знову з'являючись у темряві. Було чути лише приглушені голоси. Хтось коротко віддавав накази. Інший відповідав. Потім усе почало стихати. Світло ліхтарів ставало дедалі слабшим. Ще хвилина... І ліс знову поринув у майже повну темряву.

Еріх обережно визирнув із-за дерева. Переконавшись, що загін відійшов достатньо далеко, він тихо промовив:
— Ходімо.

Павло мовчки підвівся. Вони знову рушили вперед вузькою лісовою стежкою. Навколо стояла густа тиша. Лише іноді під ногами тріщали сухі гілки. Павло більше не міг мовчати.
— Еріх...
— Що?
— Ми взагалі куди йдемо?

Еріх навіть не сповільнив крок.
— Назад.
Павло різко зупинився.
— Назад? У психлікарню?
Еріх спокійно кивнув.
— Саме так.
— Ти з глузду з'їхав?! — його голос став гучнішим. — Ми ледве втекли звідти! Там повно санітарів, охорони, лікарів, мутантів... А ти хочеш повернутися назад?

Еріх нарешті обернувся.
— Не в лікарню. До головного входу. Біля центрального входу є парковка. Там стоять службові машини. Якщо нам пощастить, одну з них ми заберемо. І поїдемо звідси.

Павло невдоволено фиркнув.
— Пощастить? Ти серйозно? Після всього, що сталося, ти ще віриш у якесь "пощастить"?
Еріх нічого не відповів. Вони знову рушили вперед. Минуло кілька хвилин. Ліс поступово ставав рідшим. Між деревами вже можна було помітити слабке світло, що долинало від території лікарні.

Павло знову заговорив.
— Я туди не піду. Чуєш? Я більше не повернуся в те місце. Краще піду куди завгодно. У будь-яке місто. Заховаюся. Але назад... ні.

Еріх зупинився. Повільно повернувся до Павла. Його обличчя залишалося абсолютно спокійним. Він кілька секунд мовчки дивився Павлові просто в очі. Потім тихо сказав:
— Пам'ятаєш, що я сказав тобі?
Павло нічого не відповів.
Еріх продовжив:
— Вбивці повинні триматися разом.

Запала тиша. Павло різко похитав головою.
— Ні. — Його голос став твердішим. — Я не вбивця.
Еріх мовчки дивився на нього.
— Чуєш? Я не вбивця! Це був не мій вибір! Я не хотів нікого вбивати!

Павло опустив голову. Його дихання стало важчим.
— Я... просто захищався... Вона сама...
Він не договорив. Перед очима знову промайнула та страшна мить біля урвища. Крики. Падіння. Кров. Павло різко заплющив очі.
— Я не вбивця... Я не такий...

Еріх повільно підійшов ближче. Його голос був тихим, майже байдужим.
— У кожного своя правда, Павле. Але закон цього не питає. І люди також. — Він коротко глянув у бік лікарні. — Для всіх інших ти вже вбивця. Тому зараз нам потрібно вижити. А сперечатися про те, ким ти є, будемо тоді... якщо переживемо цю ніч.

Еріх розвернувся й знову пішов уперед. Павло ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім важко видихнув. Міцніше стиснув у руці залізний прут. І мовчки рушив слідом. Попереду крізь дерева вже проглядалося тьмяне світло головного входу психіатричної лікарні.

Ліс повільно змінювався. Темрява вже не була такою густою, як кілька хвилин тому. Десь далеко за верхівками дерев почало світлішати небо. Ніч поступово відступала. На сході з'явилася вузька сірувата смуга, яка з кожною хвилиною ставала яскравішою. Повітря стало холоднішим. По траві виступила ранкова роса. Кожен крок залишав вологі сліди на старому листі, що вкривало землю.