ГЛАВА 11 – ПРИВИД ЛІКАРНІ

Важкі металеві двері за спиною Павла повільно зачинилися. Глухий звук металу ще довго луною котився величезною залою. Павло інстинктивно озирнувся: двері були настільки масивними, що навіть кілька людей навряд чи змогли б відкрити їх силою. Він залишився всередині. Сам. Його серце билося дедалі швидше.

Павло повільно перевів погляд уперед. Зала була величезною: стара бетонна стеля трималася на товстих колонах, із яких звисали труби різного діаметра — деякі були вкриті іржею, з інших повільно капала вода. Світла було небагато, старі промислові лампи ледве освітлювали приміщення, залишаючи більшу його частину в напівтемряві. Уздовж стін стояли десятки людей: санітари, охоронці, лікарі. Хтось курив, спираючись на бетонну колону, хтось смівся, обговорюючи щось між собою, а двоє санітарів тримали в руках зошит, у якому щось записували. Павло швидко зрозумів — вони справді робили ставки, наче все, що зараз мало відбутися, було для них звичайною розвагою.

Посеред зали стояв молодий лікар. Його білий халат був майже новим, а на грудях Павло помітив пришитий бейдж «Престон». Лише тепер він уважніше придивився до нього: ліва половина обличчя виглядала абсолютно нормальною — молода людина років тридцяти, але права була неприродно фіолетового кольору, ніби шкіра поступово змінювалася на щось зовсім інше. З-під халата виднілася третя рука, яка повільно ворушила довгими пальцями, ніби жила окремим життям. Сам Престон поводився так, ніби це було абсолютно нормально: він широко посміхався і тримав у руках старий грамофон, використовуючи його замість гучномовця.

— Панове! — його голос луною розлетівся приміщенням.

Розмови поступово стихли, усі повернули голови до центру. Престон театрально розвів руками:
— Дякую всім, хто знайшов час завітати сьогодні! Я бачу знайомі обличчя... — він показував пальцем у різні боки. — Санітари... охоронці... наші чудові лікарі... Навіть декілька людей із другого корпусу прийшли. Чудово. Просто чудово.

Знову почувся сміх. Престон повільно повернувся до Павла:
— А тепер... наш головний гість. Палата номер вісімнадцять. Павло.

Кілька людей навіть почали плескати, хтось свиснув:
— Ну й худий він...
— Та він і хвилини не витримає.
— Я ставив, що менше хвилини.
— Та перестань, секунд тридцять максимум.

Павло мовчки слухав, він не розумів, що відбувається. Його погляд ковзнув далі: у самому кінці зали стояла величезна клітка з товстих сталевих прутів із відчиненими дверима. Біля неї й стояв Руст — величезний чоловік, чий зріст перевищував три метри, плечі були ширшими за дверний проріз, а руки здавалися більшими за ноги звичайної людини. Він повільно стискав кулаки, суглоби голосно хрустіли, і кожен його вдих був схожий на гарчання. На тілі виднілися десятки старих шрамів, обличчя майже не виражало емоцій, і він мовчки дивився на Павла, наче вже оцінював майбутнього суперника.

Павло мимоволі зробив крок назад:
— Та він же... — його голос затремтів. — Він же мене просто...
Престон одразу почув ці слова:
— Саме тому всі його так люблять!

Зала вибухнула сміхом. Престон підняв руку:
— Отже! Настав час ставок!

Санітар із товстим зошитом вийшов уперед:
— Хто ставить на Руста?

Майже всі присутні підняли руки, дехто навіть діставав із кишень гроші:
— Сто карбованців!
— Двісті!
— Ящик горілки!
— Три блоки сигарет!

Санітар швидко все записував, а потім озирнувся:
— На Павла хтось ставить?

Настала тиша. Люди переглянулися, і через кілька секунд молодий охоронець невпевнено підняв руку:
— Ну... Я поставлю. Карбованець.

Уся зала вибухнула реготом:
— Один карбованець?!
— Він що, безсмертний?
— Та ти його вже поховав!

Навіть Престон не стримав сміху. Він підійшов ближче до Павла, і посмішка повільно зникла з його обличчя:
— Не хвилюйся, — тихо промовив він так, щоб чув лише Павло. — Якщо виживеш... Тебе чекає набагато цікавіша зустріч.
Павло насупився:
— Про що ви?
Престон лише загадково усміхнувся, потім різко розвернувся до натовпу:
— Ну що ж... Панове... Настав час почати.
Престон повільно зістрибнув із дерев'яного табурета й неквапливо відійшов убік, а його третя рука нервово ворушила довгими пальцями, ніби вже відчувала наближення видовища. На обличчі застигла широка усмішка. Він обвів поглядом усю залу, переконався, що всі дивляться лише в центр, після чого різко підняв руку догори:
— Увага!

У величезному приміщенні миттєво запала тиша. Навіть ті, хто ще секунду тому сміявся, замовкли, і всі погляди прикуті до Павла й Руста. Престон задоволено посміхнувся:
— Правила дуже прості! Переможе той, хто залишиться стояти на ногах! Втручатися нікому не дозволено. Санітари, охорона... усі лише спостерігають. Нехай наші учасники покажуть, на що здатні!

У відповідь по залі прокотився схвальний гул, хтось свиснув або почав голосно плескати. Двоє санітарів уже сперечалися між собою:
— Я ж казав, навіть хвилини не витримає.
— Та які хвилини... секунд сорок.
— Дивись на Руста. Він ще навіть не розігрівся.

Біля стіни кілька охоронців сміялися, тримаючи в руках пачки сигарет і складені купюри:
— Ну що, програв свої гроші?
— Ні, ще ні. Зараз тільки почнеться.
— Якщо псих хоча б ударить Руста — я тобі ще десятку зверху дам.
Усі дружно розсміялися.

Кирило Олександрович стояв осторонь, схрестивши руки на грудях. На відміну від інших, він не смівся й не жартував, лише час від часу переводив погляд із Руста на Престона, ніби оцінював, чим усе це закінчиться. Один із санітарів підійшов до нього:
— Кирило Олександрович, а ви на кого поставили?
Він навіть не повернув голови:
— На Руста.
— Скільки?
— Двісті.
— Ого... Значить, ви впевнені.
Кирило холодно посміхнувся:
— За всі роки я ще не бачив, щоб хтось переміг його.
Санітар лише кивнув:
— Теж правда.

У цей час Престон знову опинився в центрі зали і, обережно підійшовши до Руста, поплескав його по величезному плечу:
— Ну що, друже? Не розчаруй нас.
Руст нічого не відповів, лише повільно стиснув кулаки, і хрускіт суглобів було чути навіть у найдальшому кінці приміщення. Павло стояв нерухомо, не відводячи погляду від мутанта. Серце билося так сильно, що здавалося, його чують усі навколо: «Треба думати... Спокійно... Якщо кинуся прямо — мені кінець...»
Він уважно оглянув суперника: Руст надзвичайно великий, його руки здаються важкими, мов бетонні балки, а ноги — товсті, мов стовбури дерев. «Він сильний... Але така маса не може швидко рухатися...» — подумав Павло й повільно зробив крок убік.