ГЛАВА 10 – ПРОЦЕДУРИ

Павло так і залишився сидіти за старим дерев'яним столом біля вікна. Минуло кілька хвилин, можливо, десять, а можливо, й пів години — тут було важко зрозуміти, як швидко минає час. Годинника в залі відпочинку не було, а телевізор, що тихо працював у кутку, показував якусь ранкову передачу без звуку. Лише миготіння екрана час від часу відбивалося в очах пацієнтів, які сиділи перед ним майже без емоцій. Павло навіть не помічав усього цього, його думки були далеко. Він дивився крізь вікно на дерева за високим бетонним парканом, але насправді нічого не бачив. Перед очима знову й знову поставала одна й та сама картина: Антон, його тремтячий голос, його прохання «Будь ласка... тільки не мене...», потім старий лікар — білий халат, біле скуйовджене волосся, темна маска і старий металевий візок, колеса якого повільно скрипіли в нічній тиші.

Павло міцніше стиснув кулаки. Він був упевнений: це не міг бути сон, побічний ефект таблеток чи звичайний кошмар. Він бачив усе на власні очі. Антона забрали, а наступного ранку його ліжко вже було акуратно застелене, ніби там ніколи ніхто не жив. І це лякало найбільше: ніхто не ставив запитань, жоден пацієнт не здивувався, жодна медсестра навіть не згадала його ім'я. Наче людина просто зникла.
— Невже це відбувається постійно?.. — подумав Павло.

Від цієї думки по спині пробіг холод. Він повільно перевів погляд на інших пацієнтів. Усі поводилися дивно спокійно: чоловік біля телевізора сидів в одній позі, майже не кліпаючи; літня жінка акуратно розбирала й знову складала готову фігуру з кубиків; двоє чоловіків грали в шахи, де один переставляв фігури за обох; у кутку хлопець тихо рахував щось на пальцях. Усі вони здавалися людьми, які вже давно перестали дивуватися будь-чому. Наче нічні крики, зникнення, дивні лікарі, закриті поверхи — усе це стало для них звичайною частиною життя.

Саме це Павло ніяк не міг зрозуміти: невже вони просто змирилися? Він важко зітхнув, поглянувши на двері залу відпочинку, за якими починався довгий коридор із десятками кабінетів, службових кімнат і дверей із написами «Вхід заборонено». Десь там була палата Еріха, десь там працювали лікарі, які брали гроші від пацієнта, і десь унизу, якщо вірити власним здогадкам, знаходилося місце, куди серед ночі повезли Антона. Якщо Антон справді ще жив, то часу залишалося дедалі менше. Павло відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Він більше не хотів сидіти склавши руки, але розумів: у цій лікарні будь-яка необережність могла коштувати дуже дорого. Перш ніж зробити наступний крок, йому потрібно було навчитися одному — не показувати іншим, про що він думає. Інакше він ризикував сам опинитися там, куди щоночі безслідно зникали люди.

Павло повільно розплющив очі й ще раз глибоко вдихнув. Повітря в залі відпочинку було важким, застояним. Воно пахло старими меблями, ліками, хлоркою та чимось ще, чого він не міг пояснити. Запах був настільки звичним для цього місця, що, здавалося, навіть просочився у стіни. Висока стеля з потрісканою білою фарбою тиснула зверху, а тьмяне світло люмінесцентних ламп робило обличчя людей неприродно блідими. За вікном світило сонце, але його промені майже не проникали всередину через брудне скло. Лише тонкі смуги світла лягали на підлогу, де між старими дошками вже давно накопичився пил.

Він ще раз уважно подивився на людей навколо. Тепер уже не просто мимохідь, а так, ніби намагався прочитати кожного з них. Чоловік біля телевізора продовжував сидіти нерухомо. Його погляд був спрямований на екран, хоча важко було сказати, чи він справді дивився передачу. Здавалося, він дивився крізь телевізор, крізь стіну, кудись дуже далеко. Літня жінка, яка складала кубики, тихо наспівувала собі під ніс якусь дитячу мелодію. Вона складала однакову вежу, потім руйнувала її долонею і знову починала спочатку. Кожен її рух був повільним і надзвичайно точним, ніби вона виконувала давно вивчену роботу. Двоє чоловіків за шахівницею теж не промовили жодного слова. Один із них уже кілька хвилин тримав у руці чорного слона, але так і не поставив його на клітинку, ніби забув, чий зараз хід. Другий мовчки сидів навпроти, поклавши руки на коліна, і лише час від часу повільно кліпав.

Павло почав розуміти, що найбільше його лякає навіть не сама лікарня. Не нічні крики. Не дивні лікарі. Не зникнення пацієнтів. Найстрашніше — це ця неприродна тиша. Тут майже ніхто не сміявся. Ніхто голосно не говорив. Навіть звичайний кашель здавався надто гучним. Люди поводилися так, ніби боялися порушити якийсь невидимий порядок. І від цього ставало моторошніше, ніж від будь-яких криків.

Його думки раптом перервав скрип дверей. До залу повільно зайшла санітарка років п'ятдесяти. На ній був трохи зім'ятий білий халат, поверх якого висів сірий вовняний жилет. У руках вона несла великий металевий піднос із кухлями. Гарячий чай ледь помітно парував, а поруч лежало кілька шматків чорного хліба. Санітарка навіть не привіталася. Вона мовчки поставила піднос на невеликий стіл біля стіни й почала роздавати кухлі пацієнтам. Робила це механічно, ніби повторювала одну й ту саму дію вже багато років. Підійшовши до Павла, вона мовчки поставила перед ним кухоль із чаєм і тонкий шматок хліба. На мить їхні погляди зустрілися. Її очі були втомленими. Дуже втомленими. Вона ніби хотіла щось сказати, але лише важко зітхнула й рушила далі.

Павло обережно взяв кухоль у руки. Метал був гарячим. Він зробив маленький ковток. Чай виявився майже без смаку. Лише тепла вода зі слабким запахом заварки. Хліб теж був черствий, настільки сухий, що його доводилося довго пережовувати. Проте більшість пацієнтів їли мовчки, ніби це був звичайний сніданок. Ніхто не скаржився. Ніхто нічого не просив. Усі просто мовчали.

Минуло ще кілька хвилин. За вікном вітер трохи посилився. Гілки старих тополь почали повільно хитатися, кидаючи на стіни дивні тіні. Павло спостерігав за ними, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. Йому потрібно було думати холодною головою. Поспіх зараз був його найбільшим ворогом. Якщо він хотів зрозуміти, що відбувається в цій лікарні, спочатку мав навчитися спостерігати. Помічати дрібниці. Запам'ятовувати обличчя. Звички лікарів. Розклад. Усе, що могло хоча б колись стати йому в пригоді.