ГЛАВА 9 – ПОРОЖНЄ ЛІЖКО

Ранок настав повільно. Не через світанок. Не через сонце. Його тут майже ніхто не бачив. О шостій ранку коридорами психіатричної лікарні пролунав знайомий різкий звук металевого дзвона. Він лунав недовго. Усього кілька секунд. Та цього вистачало, щоб розбудити ціле відділення. За ним одразу почулися важкі кроки охоронців. Грюкання металевих дверей. Шурхіт ключів. Голоси медсестер. Лікарня прокидалася.

Павло повільно відкрив очі. Перед ним була та сама біла стеля. Та сама стара лампа. Та сама сіра кімната. На мить він навіть не зрозумів, де знаходиться. Але варто було повернути голову... Як пам'ять миттєво повернулася. Еріх. Синє кільце. Бійка. Удар. Слова... "Вбивці повинні триматися разом..." Павло різко сів на ліжку. Відразу ж різкий біль пронизав правий бік. Він тихо скривився. Ребра все ще боліли після вчорашнього удару. Голова теж була важкою. Здавалося, ніби він майже не спав. Він повільно провів долонею по обличчю. На пальцях залишився холодний піт. Павло мовчки опустив ноги на холодну підлогу. Кілька секунд просто сидів. Перед очима весь час виникало обличчя Еріха. Спокійне. Беземоційне. Наче той знав про Павла значно більше, ніж мав знати.
— Це маячня... — ледве чутно прошепотів Павло. — Він просто псих...
Сам собі відповів:
— Але кільце... Його ж він забрав насправді...
Павло машинально поліз у кишеню лікарняного костюма. Порожньо. Він заплющив очі. Ні. Учора це не був сон.

Його думки перервав знайомий голос:
— С-с-сосід...
Павло повернув голову. На сусідньому ліжку сидів Антон. Цієї ночі він майже не спав. Під очима з'явилися ще темніші кола. Волосся стирчало в різні боки. Він сидів, підтягнувши коліна до грудей, і нервово кусав нігті. Його погляд постійно бігав у різні боки. То на двері. То на стелю. То на вікно. Наче він когось чекав. Або когось боявся.
— Д-д-доброго р-р-ранку...
Павло коротко кивнув. Антон трохи посміхнувся. Але усмішка швидко зникла. Він знову почав озиратися.
— В-в-вони... С-с-сьогодні...
Павло насупився:
— Хто?
Антон кілька секунд мовчав. Потім тихо прошепотів:
— В-в-вони з-з-знову... Б-б-будуть... Х-х-ходити...
Павло уважно дивився на нього:
— Хто буде ходити?
Антон лише похитав головою. Ніби вже пошкодував, що почав говорити.
— Н-н-нічого... Н-н-нічого... Забудь...
Він швидко зіскочив із ліжка. Почав нервово поправляти свій лікарняний костюм. Руки помітно тремтіли. Павло ще ніколи не бачив його таким наляканим.

Саме в цей момент двері палати різко відчинилися. На порозі з'явилася повна медсестра. У руках вона тримала журнал. Поряд уже стояв охоронець Кирило Олександрович. Його суворий погляд одразу пробігся по палаті:
— Підйом. Через десять хвилин — сніданок. Без запізнень.
Медсестра швидко зробила відмітку в журналі:
— Палата сімнадцять. Усі на місці.
Антон різко опустив голову. Павло помітив, як той непомітно видихнув. Наче боявся, що зараз назвуть саме його номер. Двері знову зачинилися. У палаті запанувала тиша. Було чути лише приглушені голоси з інших кімнат. Хтось сміявся. Хтось кричав. Десь далеко лунав плач. Лікарня жила своїм звичним життям. Але Павло вже починав розуміти одну дивну річ. За цією звичайною рутиною... За сніданками. Обходами. Таблетками. І прогулянками... Ховалося щось таке, про що ніхто не хотів говорити вголос. І саме це лякало його значно більше, ніж будь-які крики, які щоранку долинали з інших палат.

Павло ще кілька секунд сидів нерухомо на краю свого ліжка, ніби намагався зрозуміти, що саме його тривожить найбільше. Учорашня розмова з Еріхом не виходила з голови. Кожне його слово ніби знову й знову звучало в пам'яті, не даючи зосередитися ні на чому іншому. Найбільше його дратувало навіть не те, що Еріх назвав його вбивцею. Ні. Найбільше лякало те, що Еріх говорив так, ніби знав про лікарню набагато більше, ніж будь-хто інший.

Павло повільно піднявся на ноги й підійшов до маленького вікна палати. Скло було старим і подряпаним, а зовні його захищали товсті металеві ґрати. За ними виднівся лише невеликий шматок подвір'я, частина сірої бетонної стіни та верхівки дерев, що ледь коливалися від ранкового вітру. Світ за межами лікарні існував, але здавався неймовірно далеким.

Його увагу відволік Антон. Хлопець уже стояв біля дверей палати, але цього ранку він поводився зовсім не так, як зазвичай. Замість того щоб щось бурмотіти або розглядати підлогу, він мовчки дивився у вузьке віконце в дверях. Його плечі були напружені, пальці нервово перебирали край лікарняного костюма, а губи ледь помітно тремтіли.
— Антоне... — тихо покликав Павло.
Той здригнувся так, ніби його налякали. Він озирнувся через плече.
— Т-т-ти... ч-ч-чув?
— Що саме?
Антон кілька секунд мовчав. Його погляд метався по палаті, ніби він перевіряв, чи ніхто не підслуховує.
— В-в-вночі... В-в-візок... З-з-знову...
Павло насупився:
— Я нічого не чув.
Антон лише сумно похитав головою:
— Т-т-тоді... д-д-добре... М-м-може... й не ч-ч-чув...
Його голос ставав дедалі тихішим. Павло вже хотів поставити ще одне запитання, але саме в цю мить двері палати різко відчинилися.
— Палата сімнадцять! — голос медсестри луною прокотився по кімнаті. — На вихід! Швидше, не затримуйте інших!

Позаду неї стояв Кирило Олександрович. Як завжди, руки були складені за спиною, обличчя залишалося абсолютно байдужим. Його погляд ковзнув по Павлу лише на мить, але цього вистачило, щоб Павло зрозумів: учорашній інцидент охоронець не забув. Пацієнти один за одним почали виходити в коридор. Щойно Павло переступив поріг, його знову вразила одна й та сама картина. Довгий, майже нескінченний коридор уже був заповнений людьми. З десятків палат виходили пацієнти в однакових сірих костюмах. На грудях кожного висів пластиковий бейдж із номером. Хтось ішов мовчки, дивлячись собі під ноги. Інші тихо розмовляли між собою. Декілька людей безупинно повторювали одні й ті самі слова, не звертаючи уваги на оточення.