ГЛАВА 7 – ОСТАННЯ ЕКСПЕДИЦІЯ

Вересень 1972 року. Двадцять сім років минуло з того дня, коли останні вцілілі працівники комплексу CORP SAN покинули палаючий Берлін. Світ за цей час змінився: війни стали історією, міста відбудувалися, а в небі з'явилися реактивні літаки. Але ніхто не здогадувався, що глибоко під землею продовжувала існувати «Організація X». За ці роки вона виросла у справжнє підземне місто з сотнями співробітників — військових, лікарів, фізиків та інженерів, — які жили заради однієї мети: зрозуміти природу Чорного туману.

Дослідження не припинялися жодного дня. Туман жив власним життям: з'являвся і зникав посеред лісу, ламав прилади й крав час. Іноді з нього поверталися ті, кого вважали мертвими, а іноді не залишалося навіть слідів. Підземна база жила повним життям: чергові змінювали пости, вантажівки рухалися коридорами, а в лабораторіях безперервно гуділи прилади. Керував усім цим Джефрі Мюллер.

У найглибшій лабораторії перед герметичною камерою стояв чоловік у білому халаті — Ісак Кляйнер. Його волосся було абсолютно білим, ніби втратило колір, хоча йому було лише тридцять сім років. За ці роки він став одним із найкращих учених організації, спеціалістом із біології, анатомії та аномальних мутацій. Багато хто дивувався його здібностям, але сам Ісак лише працював, намагаючись знайти відповідь на питання, що переслідувало його з дитинства: «Що насправді прийшло на Землю разом із чорним метеоритом?»

Раптом у двері тихо постукали. Увійшов молодий військовий:
— Докторе Кляйнер? Директор Мюллер просив негайно запросити вас до головної конференц-зали. Уся експедиційна група вже зібралася.

Ісак повільно зняв захисні рукавички й на мить подивився на уламок метеорита. Фіолетове світло всередині нього зробило ще один слабкий пульс, ніби відчуваючи, що сьогодні станеться щось важливе.
— Передайте директору, — спокійно сказав Ісак, — що я вже йду.

Двері лабораторії повільно зачинилися, і в приміщенні знову запанувала тиша. Ісак ще раз подивився на уламок чорного метеорита, фіолетове світіння всередині якого повільно згасало, ніби жива істота засинала. Він вимкнув прилади, закрив журнал спостережень і на мить затримав погляд на старій пожовклій фотографії, де були зображені десятирічний хлопчик і молодий солдат Карл Бекер. 
— Двадцять сім років... — тихо промовив Ісак. — А ви майже не змінилися, пане Карле. — Він усміхнувся, вимкнув настільну лампу і вийшов.

Коридори Організації X жили своїм життям: рухалися візки, військові переносили ящики, гуділи турбіни, а комплекс час від часу здригався від роботи реактора. Ісака поважали всі, молоді вчені вважали його легендою, і він, коротко киваючи у відповідь, ішов коридором, поки не відчув знайомий запах тютюну. Біля вентиляційної шахти стояв Карл Бекер. Волосся його майже повністю посивіло, обличчя вкрили зморшки, але постава залишилася такою ж прямою. 
— Уже тридцять сім... — усміхнувся Карл, помітивши Ісака.
— А ви все ще курите, — відповів Ісак, на що Карл тихо засміявся: — Деякі звички переживають навіть війни. Чув, Мюллер збирає всіх. Схоже, цього разу справа серйозніша, ніж завжди.
— Ви хвилюєтесь? — запитав Ісак.
Карл мовчав, а потім відповів: — За двадцять сім років я навчився боятися лише одного. Чорного туману. 
— Він знову з'явився? — уточнив Ісак.
— Уже третій раз за останній місяць, — кивнув Карл. — Але цього разу він поводиться інакше. Він ніби... чекає.

Ісак відчув знайому з дитинства тривогу — ніби щось велике повільно наближалося. 
— Ходімо, — сказав Карл, кладучи руку йому на плече. — Не люблю змушувати директора чекати.

Вони разом рушили коридором у бік головної конференц-зали. Попереду на них чекала нарада, після якої життя кожного учасника експедиції мало змінитися назавжди.

Карл і Ісак мовчки йшли довгим бетонним коридором, де кроки глухо відлунювали від стін. Навколо кипіло життя: повз проходили озброєні солдати, техніки котили візки з обладнанням, а з гучномовців час від часу лунав голос: «Увага всьому персоналу. Експедиційна група "Туман-12" повинна негайно прибути до головної конференц-зали».
— Почалося... — тихо видихнув Карл.
— Ви вже були в подібних експедиціях? — запитав Ісак.
— Більше, ніж хотів би. І щоразу чорний туман показував щось нове. Наче він сам навчається.

Через кілька хвилин вони підійшли до масивних сталевих дверей головної конференц-зали. Охоронці відчинили їх, і Карл з Ісаком увійшли до приміщення, що нагадувало військовий штаб. На стіні висіла величезна карта лісового масиву, вкрита координатами та червоними нитками, а поруч — фотографії густої чорної стіни туману.

Експедиційна група вже зібралася: п'ятеро науковців стояли окремо з контейнерами та вимірювальною апаратурою, а п'ятнадцять повністю екіпірованих солдатів шикувалися навпроти. На обличчях вояків не було посмішок — кожен із них знав сумну статистику повернень. Коли Карл увійшов, розмови стихли, а солдати миттєво випросталися. 
— Це він... сам Карл Бекер... — пошепки перемовилися молоді бійці. Для них він був легендою, людиною, що пережила Берлін та незліченні зустрічі з невідомим.

Карл не звернув на це уваги. Він пройшов уперед і зупинився перед картою, пильно вдивляючись у кожне обличчя — наче вже знав, що не всіх їх побачить знову. Саме в цю мить двері позаду відчинилися, і в залі запала повна тиша: повільним кроком усередину увійшов Джефрі Мюллер.

Двері конференц-зали повільно зачинилися. У просторому приміщенні запанувала тиша, порушувана лише рівномірним гудінням вентиляції. У центрі стояв стіл із картами, фотографіями та кресленнями, а на стіні чорним колом була обведена зона останньої активності Чорного туману. Науковці та п'ятнадцять повністю екіпірованих солдатів мовчки чекали на початок. Коли до зали зайшли Карл Бекер та Ісак Кляйнер, військові інстинктивно випросталися.

Невдовзі до зали неквапливо увійшов Джефрі Мюллер і зупинився біля карти:
— Доброго ранку. Через кілька годин розпочнеться одна з найважливіших експедицій за всю історію Організації X. Три дні тому ми зафіксували активність туману, який залишався на місці сімнадцять хвилин — такого ще не траплялося.