ГЛАВА 6 – ОРГАНІЗАЦІЯ RESISTANCE

Фіолетовий спалах згас так само раптово, як і з'явився. На кілька секунд у лабораторії запанувала абсолютна тиша. Ніхто не говорив, ніхто навіть не ворухнувся; здавалося, що весь підземний комплекс затамував подих. Поверхня метеорита повільно втрачала яскравість, але тонкі тріщини продовжували світитися слабким фіолетовим світлом, яке нагадувало биття живого серця.

Потім... Писк. Один із приладів різко ожив. За ним другий. Потім третій. І вже за кілька секунд уся лабораторія наповнилася тривожними сигналами:
— Температура ядра росте!
— Тиск нестабільний!
— Реактор не відповідає!
— Перевірте охолодження!

Вчені одночасно кинулися до своїх пультів. Хтось гарячково перегортав журнали спостережень, хтось намагався відновити показники систем, хтось просто дивився на метеорит, не розуміючи, що відбувається. Мюллер різко обернувся:
— Спокійно! Ніхто не залишає своїх постів! Працюємо за протоколом!

Його голос був гучним, але навіть він не міг повністю перекрити паніку. Карл мовчки перевів погляд на Ісака. Хлопчик усе ще дивився на метеорит, не кліпаючи, ніби між ними існував якийсь невидимий зв'язок.
— Ісак... — Карл тихо поклав руку йому на плече.

Хлопчик здригнувся, ніби прокинувся:
— Вибач...
— Про що ти? — запитав Карл.

Ісак повільно перевів погляд на Карла:
— Мені здалося... ніби він... дивився на мене.

Карл нічого не відповів. Він лише ще раз подивився на чорний уламок за броньованим склом і вперше за довгий час відчув дивне бажання... відійти від нього якомога далі.

Сирени продовжували монотонно вити по всьому комплексу. Червоні сигнальні лампи повільно оберталися під стелею, забарвлюючи бетонні стіни у криваво-червоні відтінки. Мюллер швидко віддавав накази, переходячи від одного вченого до іншого:
— Зафіксуйте всі показники!
— Перевірте герметизацію лабораторного сектору!
— Ніхто не наближається до камери без мого наказу!

Вчені лише коротко відповідали йому та поспішали виконувати розпорядження. Карл мовчав, дивлячись не на людей, а на Ісака.
— Ти як? — тихо запитав він.

Ісак не одразу відповів, його погляд усе ще був прикутий до метеорита:
— Не знаю...
— Щось болить? — запитав Карл.
— Ні... — хлопчик повільно похитав головою, після паузи додавши: — Але мені здається... що він мене пам'ятає.

Карл насупився:
— Це просто втома.
— Ні... — Ісак опустив очі. — Коли він засвітився... мені здалося, ніби я почув... — він замовк.
— Що почув?
— Не слова... а... ніби хтось хотів щось сказати.

Карл нічого не відповів, лише сильніше стиснув щелепу. У цей момент до них швидким кроком підійшов Мюллер:
— Бекер.
— Так.
— Мені потрібно поговорити з вами.
— Зараз?
— Саме зараз. — Мюллер кинув короткий погляд на Ісака. — Хлопця поки що відведіть до житлового сектору. Йому потрібно відпочити. Попереду буде багато роботи.

Карл кивнув:
— Ходімо, Ісак.

Хлопчик ще раз подивився на чорний метеорит. На мить йому здалося, що одна з фіолетових тріщин стала трохи ширшою. Він моргнув — і все стало звичайним, наче цього ніколи й не було.

Металеві двері ліфта повільно розійшлися в боки. Перед Ісаком відкрився широкий коридор, освітлений холодними білими лампами. Повітря тут було іншим, ніж у Берліні: не пахло порохом чи димом, лише металом, машинним маслом і слабким запахом дезінфекції.
— Ходімо, — сказав Карл, і Ісак мовчки рушив поруч.

За товстими скляними перегородками кипіла робота: люди у білих халатах переносили папки, котили металеві візки з обладнанням, сперечалися між собою німецькою та російською мовами. Десь голосно працювали генератори, а під стелею тягнулися товсті труби, всередині яких повільно текла знайома фіолетова речовина.
— Тут... дуже багато людей... — озирнувся Ісак.
— Більше, ніж здається, — коротко відповів Карл. — Після падіння Берліна сюди перевезли майже всіх, кого вдалося врятувати.

Вони звернули у довший коридор, де на бетонній стіні великими чорними літерами було написано: «ЖИТЛОВИЙ СЕКТОР B». Поруч стояв озброєний солдат у темній формі, він лише кинув погляд на Карла.
— Документи?
Карл мовчки показав металевий жетон, і солдат відразу відступив убік:
— Проходьте.
— Він такий важливий? — здивовано подивився Ісак на жетон.
— Тут двері відкривають не ключі, — ледь посміхнувся Карл.
— А що?
— Довіра.

Кілька секунд вони йшли мовчки. Навколо поступово ставало тихіше: замість гуркоту лабораторій тепер було чути приглушені голоси людей, скрип дверей і кроки чергових. По обидва боки коридору тягнулися металеві двері з номерами. Десь тихо плакала дитина, десь хтось кашляв, а десь із кімнати долинав сміх — короткий, але щирий.
— Тут... живуть сім'ями? — помітив Ісак.
Карл кивнув:
— Не всі.
— А хто ще?
— Солдати, учені, інженери, охорона, діти, яких евакуювали. — Він трохи помовчав. — Тут усі втекли від однієї війни... але працюють заради іншої.

Ісак не до кінця зрозумів ці слова. Попереду відкривався ще один довгий коридор, на стіні якого висіла велика карта підземного комплексу: лабораторії, медичний сектор, архів, енергетичний блок, склад, транспортний сектор, командний центр.
— Це... ціле місто... — Ісак повільно перевів погляд на Карла.
Карл мовчки подивився на карту:
— Ні. Це лише маленька частина того, що вони будують. — І, не пояснюючи більше нічого, він рушив далі вузьким коридором до кімнати, яка тепер мала стати новим тимчасовим домом Ісака.

Металеві двері до житлового сектора повільно зачинилися за їхніми спинами. Гул лабораторій майже одразу став тихішим — його більше не було чути так виразно, лише далеке рівномірне тремтіння генераторів, яке проходило крізь бетонні стіни й відчувалося навіть під ногами. Коридор був довгим, настільки довгим, що його кінець губився у холодному білому світлі ламп. Стеля була низькою, її підтримували товсті бетонні балки, між якими проходили десятки труб різного діаметра. Деякі були звичайними сталевими, а в інших під прозорими вставками повільно текла знайома фіолетова речовина.
— Вона... всюди? — мимоволі запитав Ісак, піднявши голову.
— Майже, — Карл теж подивився вгору. — Але не бійся. Вона знаходиться у спеціальній системі. Поки система працює — вона безпечна.