ГЛАВА 5 – ШЛЯХ КРІЗЬ ПОПІЛ

Берлін, Німеччина. 29 квітня 1945 року. Минуло три роки. Три роки, протягом яких війна не припинилася ні на день. Три роки, за які Берлін перестав бути символом могутності Третього рейху й перетворився на місто, що повільно помирало під гуркотом артилерії. Над дахами безперервно здіймалися стовпи чорного диму, у багатьох районах уже не залишилося жодної будівлі без слідів обстрілів, а вибухи давно стали звичним звуком для тих, хто ще залишався живим.

Але глибоко під землею існував інший світ. CORP SAN. Світ холодного бетону, сталевих дверей, нескінченних коридорів і лабораторій, де навіть війна здавалася чимось далеким. О шостій ранку коридорами комплексу вже рухалися десятки людей. Вчені поспішали до лабораторій із папками під пахвою. Техніки перевіряли генератори, уважно слухаючи рівний гул машин. Солдати змінювали один одного на постах, перевіряли документи всіх, хто проходив повз, і мовчки займали свої місця. У лабораторному секторі запах спирту, металу й мастила давно став звичним.

Саме там, схилившись над столом із анатомічними схемами, стояв Ісак Кляйнер. За три роки він дуже змінився. Він помітно підріс, його плечі стали ширшими, а риси обличчя — дорослішими. Темне волосся стало трохи довшим, а в очах майже зник той постійний страх, який колись залишив після себе концтабір. Замість нього з'явилася уважність. Спокій. І нескінченна цікавість. На столі лежали відкриті медичні книги, поруч акуратно були складені записи, виконані рівним почерком. Ісак уважно розглядав креслення людського серця, звіряючи його з власними нотатками.

— Уже зранку за книжками? — почувся знайомий голос.

Ісак підняв голову. До лабораторії зайшов доктор Нювмен. Як завжди, у білому халаті, з акуратно зачесаним волоссям і товстими окулярами. У руках він тримав теку з новими документами:
— Доброго ранку, докторе, — відповів Ісак.

— Спав хоч трохи?
— Так. Хотів повторити матеріал перед заняттями.

Нювмен усміхнувся:
— За три роки ти жодного разу не перестав мене дивувати.

Він підійшов ближче, переглянув записи хлопця й кілька секунд уважно мовчав. Потім схвально кивнув:
— Помилок майже немає.

Ісак усміхнувся:
— Майже?
— Самовпевненість — найнебезпечніша помилка будь-якого лікаря.

Ісак коротко кивнув:
— Запам'ятаю.

Нювмен поклав теку на стіл:
— Знаєш... якби три роки тому мені сказали, що семирічний хлопчик із концтабору стане одним із найкращих учнів лабораторного сектору, я б не повірив.

Ісак мовчав. Він не любив згадувати своє минуле. Нювмен це помітив і змінив тему:
— Сьогодні роботи буде багато.
— Щось сталося?

Доктор повільно зняв окуляри:
— Берлін майже оточений.

Ісак завмер. Десь далеко, крізь товщу бетону, долинув глухий гуркіт вибуху. Лампи під стелею ледь помітно здригнулися. Нювмен подивився вгору:
— Чуєш?

Ісак мовчки кивнув:
— Фронт уже зовсім поруч...

Ісак ще кілька секунд мовчки дивився на стелю, ніби намагався визначити, наскільки далеко зараз знаходяться вибухи. Глухий гуркіт поступово стих. У лабораторії знову стало чути лише рівномірний шум вентиляції, тихе дзижчання електричних ламп та клацання годинника, що висів над дверима. Нювмен поправив окуляри, відкрив теку з документами і, не відриваючи погляду від паперів, спокійно промовив:
— Сідай. Поки є трохи часу, поговоримо.

Ісак сів навпроти нього за довгий металевий стіл. На столі лежали анатомічні атласи, кілька людських черепів для навчання, скляні колби з прозорими розчинами, металеві інструменти та акуратно складені журнали досліджень. Нювмен уважно подивився на хлопця:
— Тобі вже десять років.

Ісак кивнув:
— Так.
— А здається, ніби лише вчора Карл привів сюди худого наляканого хлопчика, який боявся навіть голосніше заговорити.

Ісак ледь усміхнувся:
— Тоді я майже нічого не знав.
— Помиляєшся. — Нювмен повільно закрив теку. — Ти знав більше за багатьох дорослих.
— Просто ставив багато запитань.
— Саме тому.

Доктор підвівся й почав повільно ходити лабораторією:
— Знаєш, Ісаку... більшість людей думає, що розум — це коли людина знає багато відповідей. — Він зупинився біля полиці з медичними книгами. — Насправді розум починається тоді, коли людина не боїться ставити питання.

Ісак уважно слухав:
— За три роки ти поставив мені більше запитань, ніж деякі мої колеги за двадцять років роботи.
— Це погано?

Нювмен тихо посміхнувся:
— Ні. — Він дістав одну зі старих книг. Її сторінки вже пожовкли від часу, а палітурка місцями потерлася. — Погано, коли людина перестає цікавитися. — Він поклав книгу перед Ісаком. — Відкрий будь-яку сторінку.

Ісак зробив, як сказали. На сторінці були складні схеми нервової системи:
— Поясни мені, що бачиш.

Ісак уважно придивився. Кілька секунд він мовчав. Потім почав говорити. Не поспішаючи. Спокійно. Він пояснював, як проходять нервові імпульси, чому ушкодження певних ділянок можуть впливати на рух людини, згадував приклади з попередніх занять і навіть навів випадок із практики, коли вони допомагали пораненому солдату. Нювмен уважно слухав, жодного разу не перебивши. Коли Ісак закінчив, доктор кілька секунд мовчав. Потім повільно кивнув:
— Добре. Дуже добре.

Він сів навпроти:
— Але знаєш, чого тобі ще бракує?
— Чого?
— Досвіду. — Нювмен поклав руки на стіл. — Книги можуть навчити людину будові тіла. Практика навчить лікувати. А життя навчить розуміти людей. І це найважче.

Ісак задумався:
— Ви багато людей втратили?

Нювмен не відповів одразу. Він повільно зняв окуляри, протер їх хустинкою й лише тоді заговорив:
— Більше, ніж хотів би пам'ятати.

У лабораторії знову запанувала тиша. Лише вентиляція рівномірно гуділа під стелею:
— Коли я був молодшим, — продовжив Нювмен, — мені здавалося, що медицина може врятувати всіх. Потім прийшла війна. І я зрозумів... Іноді лікар програє не тому, що недостатньо знає. А тому, що поранення сильніше за будь-які знання.