ГЛАВА 4 – ГЛИБИНИ CORP SAN

Ранок у підземному комплексі не мав відчуття ранку. Тут час не ділився на “день” і “ніч”, він просто рухався вперед рівною холодною лінією, яку визначали лампи, сигнали систем і тихий гул техніки десь у стінах.

Ісак прокинувся сам. Спочатку він навіть не рухався — просто лежав і дивився в стелю. Вчорашній день ще був у голові уривками: коридори, люди, голоси, Карл, підземний світ, який здавався нескінченним. Але сьогодні все це ніби трохи віддалилось, стало менш гострим, але не зникло. Він повільно сів на ліжку. Руки були трохи холодні. Він стиснув пальці, ніби перевіряючи, що він тут справжній. У кімнаті було тихо. І ця тиша вже не була такою страшною, як раніше. Вона стала звичною.

Ісак підвівся і підійшов до дверей. Він не кликав нікого, не стукав — просто стояв, ніби чекав, що щось має статися саме зараз. І воно сталося. Короткий стукіт. Не різкий. Не наказовий. Спокійний. Через кілька секунд двері відчинились. На порозі стояв Карл. Він виглядав трохи інакше, ніж учора. Без поспіху, без напруги. Чорна форма сиділа рівно, але не виглядала такою жорсткою, як у солдатів нижчих рангів. У ньому не було тієї постійної “військової різкості”, яку Ісак вже звик бачити в інших. Він просто зайшов усередину, ніби це було звичайне місце. В руках — піднос. Карл поставив його на стіл. Гречаний суп, чашка чаю, кілька печив і проста тарілка салату. Все виглядало… звичайно. Надто звичайно для цього місця. І саме це вибивало з рівноваги.

Карл не сказав нічого одразу. Просто подивився на Ісака, коротко, оцінююче, але не холодно:
— поїж, — сказав він нарешті.

Без тиску. Без наказу. Ісак повільно підійшов до столу, але не сів одразу. Він дивився на їжу так, ніби намагався зрозуміти, чи це не частина якоїсь перевірки. Карл це помітив. Він трохи нахилив голову:
— ти думаєш, що це якась пастка? — спитав він спокійно.

Ісак не відповів одразу. Потім тихо:
— я не знаю…

Карл коротко видихнув, майже як усмішка, але без сміху:
— тут усе виглядає як пастка, якщо довго тут бути.

Він сів на край столу збоку, не нависаючи над Ісаком. Просто поруч у просторі, але не надто близько. Це було важливо — він не тиснув:
— ти нормально спав? — запитав Карл уже м’якше.

Ісак трохи знизав плечима:
— не знаю… напевно.

Карл кивнув, ніби це була нормальна відповідь:
— це вже щось.

Між ними знову повисла тиша, але тепер вона була іншою. Не порожньою, а обережною. Ісак повільно сів за стіл. Рухався не впевнено, але вже без страху. Він взяв ложку. І на секунду просто дивився в суп, ніби це було щось дуже далеке від усього, що він пережив останні місяці. Карл тим часом просто сидів поруч і дивився вбік, ніби давав йому простір:
— якщо щось не подобається — скажеш, — додав він через кілька секунд. — тут не треба мовчати постійно.

І це прозвучало дивно. Бо в цьому місці “мовчати” завжди було нормою.

Карл на кілька секунд замовк. Він дивився не на Ісака, а трохи вбік, ніби щось у голові повернуло його назад у часі:
— я не завжди був тут… — тихо сказав він.

Його голос став трохи нижчим, менш “офіцерським”:
— у 1939… моя жінка пішла. Просто зібрала речі і пішла. Я тоді ще думав, що це тимчасово. Але… вона не повернулась.

Він коротко видихнув:
— після цього я пішов у військові добровільно. Не тому що хотів війни. А тому що не знав, що ще робити.

Карл провів пальцями по краю столу:
— мій батько… працював у Corp San ще до всього цього. Я тоді навіть не розумів, що це таке. Просто якась “наукова організація”.

Він підняв погляд на Ісака:
— у 1941 мене призначили офіцером. Керівник сам підписав наказ. І з того часу я тут… і там. Військові і Corp San одночасно.

Він на секунду посміхнувся, але без радості:
— смішно… я завжди думав, що це контроль. А зараз це більше схоже на те, що я просто стою між двома світами.

Пауза. Він подивився прямо на Ісака. І голос став тихішим, майже особистим:
— знаєш… я іноді думаю, що мені б хотілось мати хоча б когось свого. Сина… або дитину. Просто щоб було щось, що не пов’язане з наказами.

Він відвів погляд, ніби це було зайве сказане. А потім знов подивився на Ісака і трохи помовчав:
— ти дуже розумний для свого віку… — сказав Карл уже спокійніше. — інколи я думаю… якби я був твоїм батьком, я б хотів, щоб ти не потрапив у все це.

Між ними повисла тиша, але вона вже була іншою. Не холодною. А людською.

Ісак трохи помовчав, крутячи ложку в руках. Потім підняв погляд:
— а метеорит… що з ним? — спитав він обережно. — той фіолетовий… який ви казали.

Карл на секунду не відповів. Ніби зважував, наскільки взагалі варто це пояснювати дитині. Потім дістав сигарету. Повільно підпалив її, зробив першу затяжку і тільки тоді заговорив:
— метеорити… їх було два. Принаймні офіційно так записано. Але я не бачив сам момент падіння, я бачу тільки те, що пишуть в архівах і що кажуть учені.

Він трохи відкинувся назад, випускаючи дим у бік:
— за словами доктора Нювмена, один із них впав у Хмельницькому секторі. Там зараз працюють експедиції. І військові. І… ще одна людина, яку я добре знаю.

Карл на мить примружився:
— Джефері Мюлер. Старий знайомий Керівника. Дуже старий.

Він зробив ще одну затяжку:
— чесно? я йому не довіряю. Він завжди говорить так, ніби знає більше, ніж усі інші. Але ніколи не каже прямо.

Ісак слухав уважно. Навіть перестав їсти:
— і що вони з ним роблять? — тихо спитав він.

Карл видихнув дим:
— вивчають. Офіційно — для “науки”. Неофіційно… для ресурсів.

Він подивився на Ісака:
— Corp San хоче використати це для створення ідеальних солдатів.

У кімнаті стало тихіше. Навіть гул комплексу ніби відійшов на задній план. Ісак нахилився трохи вперед:
— і це можливо? — спитав він швидко. — зробити ідеальних солдатів?

Карл посміхнувся краєм губ, але без радості:
— от у цьому і проблема… ніхто не знає.

Він затягнувся ще раз і затушив сигарету об край металевої підставки:
— я хотів дізнатись більше, але Нювмен мені прямо сказав: “це не твій рівень доступу”. І все. Розмова закінчилась.