У полоні бажань

«Дивно… Чого це я так хвилююся? Наче все гаразд, а мені чомусь не по собі».

Я сиділа в незнайомому приміщенні на жорсткому дивані, підклавши під спину подушку. Руки лежали на колінах, а погляд був спрямований у величезне вікно.

Як зараз пам’ятаю: надворі стояла прекрасна весняна погода. Здається, був квітень — якщо пам’ять мене не зраджує.

Вікно залишили трохи прочиненим, і легкий вітерець час від часу проникав усередину, приносячи із собою запах першої зелені й квітів та ледь відчутну прохолоду — ту особливу, що буває лише навесні, коли сонце вже гріє, але в повітрі все ще живе холодок.

— Холодне тепло… — прошепотіла я й мимоволі усміхнулася.

У цю мить двері відчинилися, і я повернула голову.

До кабінету увійшов високий чоловік у в’язаній жилетці, з-під якої визирала блакитна сорочка. Попри зрілий вік, він виглядав молодшим за свої роки.

— Добрий день. Я доктор Емзер, — представився він і попрямував до такого ж дивана навпроти.

Між нами стояв невеликий журнальний столик.

Доктор сів, поклав зошит на коліна й уважно подивився на мене. Його погляд затримався рівно на п’ять секунд.

Я порахувала.

Потім він опустив очі, розгорнув зошит і щось занотував.

— Чому ти тут? — запитав він м’яко.

Я трохи помовчала, збираючись із думками.

— Чоловік каже, що в мене проблеми з гнівом. Вважає, що зі мною щось не так… із психікою. Тому й наполіг, щоб я звернулася до психіатра.

— А ти сама як думаєш?

Я знизала плечима.

— Не знаю… Іноді я можу буянити. Але мені здається, це просто темперамент.

Доктор перестав писати.

Він відклав зошит убік і знову подивився на мене. Тільки тепер у його погляді з’явилося щось інше. Я не відразу зрозуміла що. Настороженість? Обережність?

— Сильвіє, ми це вже обговорювали.

Я насупилася.

— Що обговорювали?

Кілька секунд він мовчав, ніби намагався зрозуміти, жартую я чи справді не пам’ятаю.

— Ти забуваєшся, Сильвіє. А потім нічого не пам’ятаєш. Ти ходиш уві сні.

Я дивилася на нього, не знаючи, що відповісти.

— Не може бути… — нарешті видихнула я.

— Якось уночі ти сіла на ліжку поруч із чоловіком і сказала, що хочеш відкусити від нього шматочок.

По спині пробіг холодок.

Я мимоволі потерла долоні, хоча в кабінеті було тепло.

— Я сказала… що хочу його вкусити?

— Не зовсім. Ти сказала, що хочеш відкусити від нього шматочок.

Від цих слів мені стало ще моторошніше.

Доктор не зводив із мене очей.

— А ще ти танцюєш уві сні, — продовжив він.

Я нервово всміхнулася, але усмішка одразу зникла.

— Танцюю?

— Так.

Я намагалася згадати бодай щось. Ніч. Ліжко. Чоловіка поруч. Як я встаю, кудись іду, говорю, танцюю… Хоч якийсь уривок, образ, відчуття.

Нічого.

У голові було порожньо.

— Чому я нічого цього не пам’ятаю?

Доктор трохи нахилив голову.

— У тебе проблеми з пам’яттю, Сильвіє.

Я завмерла.

Він підвівся, взяв зі столика зошит і затримався біля дверей.

— Посиди тут. Я зараз повернуся.

Двері за ним зачинилися.

Я залишилася сама.

Ще кілька секунд я дивилася на двері, а потім повільно опустила погляд на підлогу. З прочиненого вікна все так само тягнуло весняною прохолодою й запахом квітів. Тільки тепер цей свіжий подих уже не здавався таким приємним.

«Мені тривожно…»

Я зчепила пальці.

«Мені зле».

Я не пам’ятала, скільки минуло часу. Кілька хвилин, година, а може, й більше. Пам’ятала лише, як двері знову відчинилися, з коридору потягнуло холодом і до кабінету увійшов високий чоловік у в’язаній жилетці. У руці він тримав зошит.

Я дивилася на нього, але ніяк не могла зрозуміти, звідки він тут узявся і чому поводиться так, ніби ми вже знайомі.

— Хто ви? — ледь чутно простогнала я.

Чоловік на мить зупинився.

— Сильвіє, я доктор Емзер. Ходімо, я проведу тебе до твоєї палати.

До палати?

Не знаю чому, але від цих слів у мені раптом щось спалахнуло. Ще мить тому я ледве знаходила сили говорити, а тепер мене охопив такий гнів, що я схопилася з дивана й почала трощити все, до чого могла дотягнутися. Зі столика полетіли речі, щось із гуркотом упало на підлогу.

Майже одразу двері розчинилися, і до кабінету вбігли двоє дужих санітарів.

Один схопив мене за руки. Я виривалася, кричала, намагалася вдарити його, аж раптом відчула гострий укол у плече.

— Ні… Не треба…

Слова застрягли в горлі.

Стіни попливли. Обличчя людей розмазалися перед очима, наче хтось провів долонею по ще мокрій картині. Потім усе повільно розчинилося в густому тумані.

Коли я знову розплющила очі, то вже лежала в палаті.

Голова страшенно паморочилася. Я спробувала підвестися, але тіло не послухалося. Лише тоді відчула ремені — вони міцно стискали мене, не дозволяючи навіть нормально поворухнутися.

— Це для твого спокою, — почувся знайомий голос.

Я повільно повернула голову.

Біля ліжка стояв доктор Емзер.

Цього разу я вперше роздивилася його по-справжньому. Гострий ніс, тонкі губи, уважний, майже незворушний погляд. Дивно, але тепер він зовсім не здавався мені чужим. Я прикусила нижню губу й відчула, як усередині щось здригнулося. Раптове бажання накотило так несподівано, що на кілька секунд витіснило навіть страх.

— Відпустіть мене до чоловіка, — прошепотіла я. — Я хочу любові.

На губах доктора з’явилася ледь помітна усмішка.

Він нічого не відповів. Лише повільно нахилився до мене й завмер зовсім близько.

Так близько, що я відчула тепло його подиху.

— Розв’яжіть мене, — тихо попросила я.

Він випрямився й кілька секунд мовчав, ніби обмірковуючи моє прохання. Потім глибоко зітхнув. Не знаю чому, але саме цей зітх врізався мені в пам’ять.

За мить ремені ослабли.