"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" ЕПІЛОГ

     Після відпочинку в схроні й ще кількох днів виснажливої дороги Шпак привів їх до табору для переміщених осіб. Там, разом із тисячами таких самих утікачів, на них чекали нескінченні перевірки, реєстрація, тимчасові посвідчення особи, допити міжнародних комісій, медичні огляди й довгі місяці очікування.

     Саме тоді їхні дороги зі Шпаком розійшлися. Він передав родину під опіку українського комітету, дочекався, поки вони отримають документи, а тоді попрощався.

— Бережіть одне одного.

— А ти? — запитав Грицько.

Шпак лише усміхнувся.

— У мене ще є дорога. Час іти далі.

Вони обійнялися. І розійшлися.

     Минали роки.  Десятиліття. Весною 1992 року, коли над незалежною Україною вже майорів синьо-жовтий прапор, до будинку родини в Канаді листоноша приніс тонкий конверт із українською маркою...

    Свиридові було вже важко ходити. Відтоді, як у 1985 році відійшла у вічність його люба Ярина, він ніби зігнувся ще нижче. Час забрав силу з його рук, посріблив волосся, укрив обличчя глибокими зморшками, але не зміг забрати пам'ять.

Тремтячими пальцями він розгорнув конверт. У ньому лежав лист. Спробувавши читати вголос, він усе ж передав лист Івану. Онук, добре поставленим голосом топового радіоведучого почав читати. Вся родина з нетерпінням слухала це послання з далекої Батьківщини.

«Дорогі Грицьку, Сивий, і вся ваша родино.

Не знаю, чи дійде цей лист до вас. Не знаю навіть, чи всі ви ще на цьому світі. Але мушу написати.

Україна знову стала вільною. Ми чекали цього майже пів століття. Багато хто не дочекався. Але Господь дозволив мені побачити цей день.

Після нашого прощання я повернувся назад. Документи, які ми тоді несли, дійшли до тих, кому були призначені. Потім були нові доручення. Нові імена. Нові криївки. Втрати.

Буца не стало у 1946 році. Його розстріляли поблизу Львова. Він нікого не видав.

 Я часто згадував вас. Розповідав про вас своїм дітям. А коли Україна стала незалежною, зрозумів, що мушу вас знайти.

Навіть якщо це буде остання справа мого життя...

Якщо матиму сили, дуже хочу ще хоч раз потиснути вам руки. Чекатиму вісточки. 

Ваш Шпак.»

Довго ніхто не промовляв ні слова.

Свирид мовчки витер сльозу.

Потім попросив Ольгу принести папір.

— Як він знайшов нашу адресу?.. — тихо мовив Свирид. — Треба відповісти.

«Дорогий наш Шпаку.

Твій лист застав нас усіх живими. І це вже велика Божа ласка.

Тільки Ярини моєї вже немає. Господь покликав її до себе сім років тому.

Вона дуже часто згадувала тебе. Мені дуже її бракує. Та я знаю, що колись ми неодмінно зустрінемося.

Пам'ятаєш, як ти сказав, що нам треба жити далі?

Після двох років поневірянь таборами для біженців ми прибули до Канади. Починали майже з нічого.

Працювали на землі. Корчували ліс. Будували дім власними руками.

Потроху Господь благословив наші труди. Тепер маємо гарну ферму. Є поле, коні, корови, сад і навіть пасіка. 

Навесні сорок п'ятого Грицько й Ольга стали чоловіком і дружиною. Грицько став мені справжнім сином.

У них народилося двоє синів. Сподіваюся, ти з ними невдовзі познайомишся.

Катруся вже доросла жінка. Івасик також має власну родину.

Онуки вже давно виросли. А тепер бігають подвір'ям мої правнуки, моє благословення.

І знаєш що? Вони говорять українською. Співають наших пісень. Колядують на Різдво. Знають, де їхня Батьківщина. 

Я часто думаю, що ми не даремно пройшли весь той шлях.

Дякую тобі, друже.

За те, що не залишив нас.

За те, що ризикував життям.

Приїжджай. Дуже хочу ще раз сісти з тобою за одним столом. Згадати тих, кого вже немає.

І мовчки подякувати Богові за тих, хто залишився.

Чекатимемо. 

Твій Свирид.»

       Свирид дивився, як подвір'ям ганялися одне за одним правнуки. Їхній дзвінкий сміх зливався зі співом птахів. З кухні долинав запах свіжоспеченого хліба. На стіні тихо погойдувався вишитий Яриною рушник. Старий усміхнувся.

Десь далеко, за океаном, була його рідна Україна. Та вона була й тут. У дитячому сміхові правнуків. У колискових, які Катруся співала своїм донькам. У казках, які розповідав онукам сивочубий Грицько. У хлібові, який пекла Ольга. 

Україна була поруч, бо вона жила в їхніх душах, у їхніх серцях. І так буде доти, доки світить сонце.