"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 31

      Вони просиділи хвилин із двадцять. Та що довше сидиш після такого переходу, то важче змусити себе знову підвестися. Втома навалюється всім накопиченим тягарем, розливається по кожному м'язу, і здається, ніби варто лише заплющити очі — й уже не вистачить сил піднятися.

      Тож, трохи перепочивши, вони знову звелися на ноги й рушили далі. Попереду чекав ще один перевал. Значно нижчий, ніж попередній, але після всього пережитого навіть він здавався неприступним.

     Ольга востаннє озирнулася назад, поправила клунки на плечах і вже хотіла наздоганяти інших, коли попереду раптом почувся приглушений вигук. Шпак спіткнувся, ковзнув униз на кілька метрів, але втримався й одразу підвівся. Саме в цю мить її погляд мимоволі ковзнув униз, туди, де вони ще недавно відпочивали... На тлі снігу повільно рухалася темна постать. Вона то зникала між камінням, то знову з'являлася. Похитувалася. Йшла, немов через силу.

— Грицько?.. — сама не помітила, як це ім'я зірвалося з її губ.

   Усі завмерли. Шпак миттєво повернувся. Свирид теж глянув униз.

    Темна постать повільно наближалася. Раз по раз спотикалася. Зупинялася. Знову йшла.

Свирид довго вдивлявся, а потім тихо сказав:

— Це він...

Та ніхто не рушив назустріч. Якби за ним ішла погоня, один необережний крок міг погубити всіх.

     Шпак коротким жестом наказав жінкам сховатися між великими кам'яними брилами. Сам Шпак і Свирид зайняли позиції, тримаючи під прицілом схил. Їм хотілося кинутися товаришеві на допомогу, але безпека всієї групи була понад усе. Тому вони чекали і спостерігали.

     Темна постать наближалася. Вона була вже зовсім близько. 

— Грицьку! — не витримав Свирид.

Чоловік підвів голову. Ледь усміхнувся. І лише тоді Шпак опустив гвинтівку.

— Свій...

        Грицько ледве тримався на ногах: усе обличчя в подряпинах, на щоці запеклася кров, руки подерті, теж в крові. Кожух висів клаптями, шапку він загубив. Та він був живий.

     Ольга міцно обійняла його. Нарешті сльози, які вона стримувала всю ніч, вирвалися назовні.

Грицько мовчки притиснув її до себе.

— Думав... не дійду...

Свирид підійшов і поклав руку йому на плече.

— Господь усе-таки почув мою молитву.

Грицько втомлено всміхнувся.

— Схоже... почув.

Шпак швидко оглянув його й одним різким рухом вправив вивихнутий палець. Грицько навіть не сіпнувся.

— Кровотечі нема. Кістки, здається, цілі. До схрону дійде.

Свирид кивнув.

— Тут затримуватися не можна.

— Уже недалеко, — сказав Шпак. — Перейдемо ще цей підйом, спустимося в ліс. Там є наш схрон. Там і перепочинемо.

Ніхто не заперечував.

         Поступово чорне небо на сході почало світлішати. Перші промені сонця торкнулися засніжених вершин.

    Лише тепер стало видно, наскільки дісталося Грицькові. Обличчя й руки вкривали подряпини та синці. Одне око запухло й майже не розплющувалося.

Катруся несміливо смикнула його за рукав.

— Болить?

Він поглянув на дівчинку й усміхнувся.

— Вже майже ні.

Вона швиденько полізла до кишені, дістала маленький клаптик полотна, який мама поклала їй із собою, щоб було чим витерти носа, і простягнула йому.

— Ось... Витри кров.

Грицько завмер. Потім обережно взяв той клаптик. Проковтнув клубок у горлі.

— Дякую, Катрусю...