"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 28

      Нагодовані теплою юшкою з упольованого Шпаком зайця, діти солодко спали. Дорослі ж сиділи на долівці, мовчки дивлячись на світло каганця. І треба було б відпочити, та розуміння того, що кінець цієї довгої втечі вже близько, не давало стулити очей чи хоч трохи перепочити. Кожен із них пригадував свій дім, який тепер став таким далеким. Вони розуміли, що навряд чи ще хоч раз у житті побачать рідну домівку.

      Темні тіні лягли на стомлене обличчя Свирида. Він повільно провів долонею по чолі, важко зітхнув і порушив тишу:

— Колись думав, що нікому цього не розповідатиму. Бо є речі, які краще забути. Та вони не забуваються. І тепер я думаю, що люди мають знати... Тієї ночі, коли затемна загупали у вікно й у двері, я ще подумав: може, комусь із селян треба висповідатися перед смертю. Бо чого ж так добиватися? Відчинив... а на порозі стояли троє енкаведистів і двоє наших, сільських. Мені не дозволили навіть кожуха вдягти. Не те що попрощатися. Лише кинули: «Повернешся після допиту».

Він похитав головою, мовляв: «Знаю я тепер їхні казочки», і продовжив:

— Спершу була тюрма. Допити вдень і вночі. Питали одне й те саме: «Кого підбурював? З ким листувався? На кого працюєш?» Хотіли, щоб я визнав антирадянську агітацію. Казали, що я допомагав зривати хлібозаготівлі, підбурював людей проти влади. Потім додали ще й шпигунство. Навіть зв'язки з Ватиканом пробували приписати.

Свирид гірко всміхнувся такому абсурдному звинуваченню.

— Вони клали переді мною чисті аркуші й наказували підписувати. Коли відмовлявся — били, не давали спати по три, а то й по чотири доби, заганяли до вузького бетонного пенала, який називали «стаканом». Там не можна було ні сісти, ні лягти — тільки стояти в цілковитій темряві. Мені й досі часом сниться, ніби я знову стою там і слухаю віддалені крики катованих людей. Вічність темряви, в якій по самих лише звуках уже можеш зрозуміти, що саме кати роблять із черговим в'язнем. Їм подобалося гамселити кийками знесилених голодом і тортурами людей... Я тримався навіть тоді, коли мої співкамерники вже або здавалися, або віддавали Богові душу. Але вони... вони сказали, що візьмуться за вас... І я підписав усе, що поклали переді мною.

Він на мить замовк.

— Три місяці слідчої тюрми здалися вічністю. Та я ще не знав, що то був лише початок. Попереду чекали довгі роки каторги.

Свирид важко видихнув.

— Нас загнали до товарних вагонів, як худобу. Маленьке віконце під самою стелею, двоярусні дерев'яні нари, буржуйка, яку майже ніколи не було чим топити, та вирізана в підлозі дірка замість нужника. Навколо неї намерзали людські відходи. Та ми швидко звикли до смороду... корости... вошей... Тепло було лише біля буржуйки. На стінах постійно тримався іней. Людей набивали стільки, що спати сидячи вважалося щастям. Під час зупинок чи різкого рушання когось могли затоптати. На одному з перегонів затоптали старого пасічника. Перед смертю він усе марив своїми бджолами, просив когось доглянути пасіку... Якщо пекло й існує, то воно цілком могло мати вигляд такої теплушки. Померлі лежали поруч із живими до наступної станції...

Він заплющив очі.

— Пам'ятаю, як уперше побачив Сибір... Ліс без кінця. Сніг по пояс. Мороз такий, що борода примерзала до коміра. Нас одразу погнали валити тайгу.

Його голос став рівним, майже беземоційним.

— Працювали по чотирнадцять, а то й по шістнадцять годин на добу. Не виконав норму — урізали пайок. Менший пайок — менше сили. Менше сили — знову не виконав норму. Так люди й помирали. Зранку будиш сусіда, а він уже холодний. Увечері на його місце приходив інший. Тіла складали штабелями просто в снігові замети, а хоронили лише тоді, коли відтавала земля. Люди прибували й прибували. І більшість швидко ставали новим штабелем мерзлих тіл.

Він опустив очі.

— Спершу я рахував дні. Потім місяці. Потім роки. Після третьої зими вже перестав рахувати. У таборі час перестає існувати. Лишається тільки одна думка — дожити до вечора. А ввечері — дожити до ранку. Одного дня я зрозумів, що вже кілька тижнів не молився. Просто не міг. Не знаходив слів. Замість молитов я питав Бога: «Де Ти?» Але відповіді не було. Мені здавалося, що Він покинув цю прокляту землю. І я перестав навіть запитувати...

Ольга мовчки обійняла Ярину. Матір тремтіла.

— Знаєте, що мене особливо вразило? У таборі майже не було справжніх злочинців. Учителі. Поети. Лікарі. Інженери. Професори. Священники. Музиканти. Художники. Прості селяни... Люди, які мали необережність сказати щось проти влади або просто комусь завадили.

Свирид сумно похитав головою.

— Як почалася війна, усе перевернулося. До того часу я вже майже п'ять років валив сибірську тайгу й давно перестав вірити, що коли-небудь побачу Україну. Одних в'язнів поспіхом гнали ще далі в Сибір, інших залишали без нагляду на кілька днів. Начальство більше думало про власний порятунок, ніж про заморених голодом і каторгою людей, які навряд чи мали сили для втечі.

Свирид підняв погляд.

— Коли випала нагода, кілька чоловіків рвонули в тайгу... Я теж побіг... Спершу нас було четверо. З тайги вийшло двоє.

Він надовго замовк.

— Додому я повертався довго. Пішки. Потайки. Працював за шматок хліба. Ховався. Думав лише про одне...

Він повернув голову до Ярини.

— Чи живі ви...

Ярина не стримала сліз. Свирид узяв її за руку.

— Я знову почав молитися. Щоночі просив Бога лише про одне — ще хоч раз побачити тебе й доньку. А Господь дав мені більше, ніж я смів просити... Побачив не лише вас, а й своїх онуків...

Раптом його обличчя стало суворим.

— Я вас дуже люблю. Саме тому не хочу, щоб хоч хтось із вас потрапив до рук енкаведистів. Ми пройшли неймовірно довгий шлях, і їх цікавитиме, як нам це вдалося. Вони... прикладуть багато... зусиль. Саме тому, ніхто з нас не повинен потрапити в їх руки... живим. І я хочу щоб ви мені пообіцяли, що вразі чого, як так станеться, ви тікатимете без мене.