"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 29

        Перед підходом до небезпечної ділянки Ольга ще раз перевірила, чи тепло загорнутий Івасик. Хлопчик уже дрімав, поклавши голову дідові на плече. Малий завжди був напрочуд спокійний і терплячий, та все ж кожен думав про одне й те саме: аби тільки не прокинувся посеред перевалу. Саме тому вдень йому дали досхочу набігатися лісом, добре нагодували, і тепер він міцно спав, примотаний до Свирида й відчуваючи знайоме биття його серця.

— Удень на снігу нас видно за кілометр, — тихо пояснив Шпак, коли Ярина зауважила, що вночі з дітьми буде надто важко. — Достатньо комусь з патрульних глянути в бінокль — і нам кінець. А вночі можемо пройти між скелями й темним камінням непоміченими.

— Уночі небезпечно, — додав Свирид. — Можна зірватися в урвище. Заблукати. Замерзнути. Але вдень шанси мізерні. 

Ольга поправила Катрусі хустку й міцніше пригорнула доньку до себе.

— І багато людей так ідуть? — тихо запитала вона.

Шпак гірко всміхнувся.

— Більше, ніж ви думаєте.

— Коли німці почали відступати, — озвався Грицько, — багато наших подалися разом із ними на Захід. Не тому, що любили німців... Просто добре пам'ятали тридцять третій, арешти, Сибір. Знали, що принесе повернення совєтів. Одні їхали кіньми, інші — вантажівками. Хто мав змогу — чіплявся до військових колон. А хто не встиг — тепер, як і ми, переходить гори пішки.

— Якщо пощастить, — підхопив Шпак, — дістанемося Словаччини. Або Угорщини. Далі — Австрія чи Німеччина. Там уже багато наших. Союзники збирають утікачів у таборах для переміщених осіб. Не рай, але й не Сибір.

Він важко зітхнув.

— Дехто лишається там. Дехто пробує перебратися за океан — до Канади, Америки чи Австралії. А дехто й досі вірить, що колись повернеться в Україну, тому осідає десь ближче до рідного краю.

Шпак подивився на Свирида.

— Наші ще торік почали готувати такі переходи. Знають стежки, домовилися з людьми по той бік кордону. Дістають фальшиві документи, допомагають перебратися далі. Без них мало хто зміг би пройти.

Свирид кивнув.

— Ми не перші...

— І, на жаль, не останні, — тихо відповів Шпак.

Ці слова прозвучали найважче. Вони означали, що Україна знову втрачала своїх людей.

       Сутінки густішали. Шпак поправив гвинтівку за плечем і ще раз уважно оглянув кожного.

— Далі буде найважче. Стежка вузька, нетоптана. Праворуч — скеля. Ліворуч — урвище. Говорити не можна. Якщо хтось послизнеться — не кричати. Інакше загинемо всі.

Він перевів погляд на Ярину й Ольгу.

— Дивіться за Катрусею... І тримайтеся.