"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 27

     Стежка дедалі крутіше підіймалася вгору. Ліс змінився. Болота й очерети поступилися смерекам. Повітря стало холоднішим, пахло хвоєю й мокрим камінням.

     Гірський маршрут небезпечний. Тож доводилося йти здебільшого вдень. Уночі переходили лише відкриті місця або ділянки, де могли натрапити на прикордонні застави.

    Дітям шлях давався дедалі важче. Особливо після кількох днів мряки. На коротких привалах Ярина й Ольга закутували їх у теплий одяг із клунків. Втома стала такою ж звичною, як холод чи голод.

   Пройшовши черговий підйом, Свирид озирнувся. Далеко внизу, між деревами, губилася долина, якою вони підіймалися останніми днями.

— Нас уже навряд чи наздоженуть, — тихо сказав він.

Остап похитав головою.

— Не поспішай радіти. Найнебезпечніше тільки починається.

Він дістав карту й розстелив її на пласкому камені.

— Завтра вночі переходитимете перевал.

Грицько нахилився ближче.

— А кордон?

Остап провів пальцем по тонкій лінії.

— Ось тут.

Усі мовчки дивилися на карту.

— По той бік уже Чехословаччина.

— А тут? — Свирид показав на кілька позначок.

— Тут прикордонні застави. Добре навчені люди, озброєні. Із собаками.

Запала тиша.

Остап повільно згорнув карту й простягнув її Свиридові.

— Доведу вас до місця зустрічі, а далі повернуся назад. Через кордон вас проведе інший. Він уже не раз ходив цими стежками. До того ж знає кілька мов — якщо по той бік щось піде не так, це може врятувати життя.

Свирид узяв карту.

— Хто він?

Остап лише всміхнувся.

— Побачиш.

     Коли дісталися до схрону, Остап тричі по два тихо постукав у замасковані дверцята під вивернутим корінням старої смереки. За мить вони відчинилися. Із темряви вийшов худорлявий молодий чоловік у круглих окулярах. Через плече висіла потерта полотняна торба.

Побачивши його, Свирид і Грицько водночас прошепотіли.

— Шпаче...

Молодик поправив окуляри й широко всміхнувся.

— Не думав, що ще зустрінуся з вами, друзі.

Вони міцно обійнялися.

— Живий... — тільки й сказав Грицько.

— Як бачите, — засміявся Шпак. — І досі ношу папери частіше, ніж рушницю.

Свирид поплескав його по плечу.

— Давненько не бачилися...

— Відтоді, як розійшлися після тієї облави, — кивнув Шпак. — Думав, уже ніколи не зберемося разом.

Він перевів погляд на Ярину, Ольгу й дітей.

— То це, пане Сивий, і є ваша родина?

— Так, моя, — тихо відповів Свирид.

— Значить, завтра вночі проведемо її до волі.