"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 26

      Минуло ще кілька днів. Ночі стали холоднішими, а ранковий туман довго не сходив із боліт і річкових заплав. Вітер розносив пожовкле листя.

     Їхній невеликий загін мовчки долав кілометр за кілометром. Удень ховалися, ночами йшли. Зупинялися лише перепочити й попоїсти. Кілька разів їм пощастило виміняти в селян трохи харчів.

      Одного дня натрапили на ліщину, де ще залишилися лісові горіхи. Іншим разом у занедбаному саду на околиці якогось села назбирали пізніх яблук. Діти їли їх так, ніби то були найдорожчі ласощі на світі.

     Ніхто вже не питав, скільки залишилося йти. Здавалося, сама дорога стала їхнім життям. День змінював ніч, ніч — день, а вони все йшли вперед.

І ось одного вечора Остап нарешті сказав:

— Прийшли.

Попереду, між високими очеретами, темніла широка річка.

     Біля самого берега, під навислими вербами, чекали два човни. Поруч навпочіпки сидів невисокий чоловік у буро-зеленій накидці, сплетеній із сухої трави. Він спокійно чистив рибу, ніби не відбувалося нічого незвичайного.

     Коли Остап підійшов, чоловік підвівся. Ковзнув уважним поглядом по прибулих.

— З поверненням, — тихо мовив він і потиснув Остапові руку, попередньо обтерши її об штанину. — Усі свої?

— Усі.

Незнайомець коротко кивнув.

— Тоді чекаємо темряви. Переправлятимемося двома човнами.

      Коли остаточно стемніло, у перший човен сіли Ярина з Івасем, Ольга з Катрусею, Свирид і перевізник. У другий — Остап, Грицько та ще двоє чоловіків, які мали прикривати переправу.

     Свирид допоміг Ярині сісти на кормі. Ольга міцно пригорнула дітей до себе. Після багатьох днів, проведених у лісі, безкрая чорна вода здавалася загрозливою.

    Перевізник мовчки відштовхнув човен. Весла майже беззвучно різали воду. Берег повільно віддалявся, розчиняючись у темряві. Довкола панувала така тиша, що було чути лише тихий плюскіт води та шелест очерету.

    Раптом перевізник завмер. Підняв руку.

— Не ворушіться.

Навчені досвідом, усі застигли. За течією почувся приглушений гуркіт мотора.

    Перевізник одним рухом розвернув човен і завів його в густі зарості очерету. Другий човен теж сховався серед високих стебел. За хвилину повз них, метрів за сто, повільно проплив моторний катер. На носі темніла постать озброєного чоловіка. Промінь ліхтаря повільно ковзав по воді, вириваючи з темряви шматки гладі.

    Свирид відчув, як Ярина міцніше стиснула його руку. Ольга прикрила Івася і Катрусю полами кожуха. Ніхто навіть не дихав.

   Ліхтар ще раз ковзнув по річці, але до очерету не дістав. За кілька секунд мотор заревів гучніше, і катер поплив далі.

   Лише коли його гуркіт остаточно розчинився в темряві, перевізник тихо видихнув.

— Обійшлося.

Ще кілька хвилин вони сиділи нерухомо. Тільки тоді човен знову повільно виплив на течію. 

     До берега пристали вже перед світанком. Перевізник мовчки витяг човен на мілину й допоміг висадити дітей. За ним і Остап витягнув свій човен.

Човняр подивився на темний обрій, де вже вимальовувалися обриси пагорбів.

— Далі починаються гори. А за ними вже кордон.

Усі мовчки подивилися туди, де за ранковим серпанком темніли схили Карпат. До кордону залишалося вже недалеко. Але саме тепер починалася найнебезпечніша частина їхньої втечі.