"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 30

        Ніч остаточно накрила гори. Місяць сховався за густими хмарами, і лише сніг ледь помітно світився під ногами.

      Попереду безшумно рухався Шпак. За ним ішли Ярина з Катрусею. Потім — Ольга. Свирид ніс на руках сонного Івасика. Замикав ходу Грицько.

     Стежка була вузькою й нерівною. Праворуч здіймалася чорна стіна скелі. Ліворуч бездонною темрявою дихало урвище. Кожен крок давався важко. Сніг раз по раз осипався вниз, під ним відчувалося гостре каміння, а місцями замети сягали пояса. Єдиною їхньою втіхою було те, що ніч видалася безвітряною. Будь-яка хуртовина зробила б цей перехід майже неможливим.

      Ніхто не промовляв ні слова. Було чути лише важке дихання та приглушений скрип чобіт. Попереду їх чекала сідловина перевалу — найнижче місце між двома вершинами, де пролягали давні пастуші стежки. Саме там проходив кордон.

     Раптом Шпак різко підняв руку. Усі завмерли. Трохи нижче, ліворуч, миготіли вогники. Один... Другий... Третій... Потім темряву розірвав гавкіт собак.

Шпак тихо вилаявся.

— Винюхали...

Грицько озирнувся. Кілька довгих секунд дивився на мерехтіння ліхтарів, а тоді спокійно зняв із плеча гвинтівку.

Свирид одразу все зрозумів.

— Ні...

— Іншого виходу немає.

— Разом підемо. Ось тільки малого передам...

— Ні, — спокійно відповів Грицько. — Без вас вони не впораються. Попереду спуск. Уночі, взимку, він страшніший за підйом. Саме на спуску люди найчастіше падають, калічаться або зриваються в урвище. Я піду сам.

Він перевів погляд на Ольгу. Потім несподівано ступив до неї й поцілував у губи. Наче боявся, що іншої нагоди вже не буде.

— Грицьку... — лише видихнула вона.

— Не гнівайся... 

Вона вперше побачила його таким. "Він уміє усміхатися..." — промайнула блискавична думка, на мить відкинувши переслідувачів, холод, гори.

— Ми чекатимемо тебе на іншому боці, — ледве чутно прошепотіла вона. — Я чекатиму...

     Чоловіки мовчки потисли один одному руки. Слова були зайві.

— Бережіть їх, — тихо сказав Грицько, дивлячись на Шпака й Свирида.

Свирид зробив крок уперед і міцно обійняв його.

— Господь із тобою, сину.

Наступної миті Грицько вже розчинився в темряві.

— Швидше! — прошепотів Шпак, — Час не чекає.

     Вони майже бігли. Катруся, яка ледве встигала за дорослими, раптом зачепилася краєм спіднички за гострий камінь і впала. Від болю дівчинці аж заблимало в очах, але вона лише міцно прикусила губу. Не видала жодного звуку. Лише швидко витерла рукавом сльози, що самі виступили на очах, підвелася й пішла далі. На ширшій ділянці Ярина взяла онуку за руку.

      Ольга несла на спині клунки з речами. Серце калатало так, ніби ось-ось мало вискочити з грудей. Вона боялася за дітей... і за Грицька. Лише тепер зрозуміла, що він став для неї набагато ближчим, ніж вона сама хотіла визнавати. Та часу думати про це не було.

      Свирид раз по раз перевіряв, чи не ослабла перев'язь, якою Івасик був міцно примотаний до його грудей. Хлопчик спокійно спав, притиснувшись щокою до діда. Щоб його не розбудило відлуння пострілів, Свирид щільніше прикрив малому вушка полою кожуха. Дякувати Богові, Івасик міцно спав.

       Грицько біг у протилежний бік. Навмисно наступав на сухе гілляччя, ламав молоді смеречки, зачіпав рухливе каміння. І переслідувачі ковтнули наживку — пішли слідом. Скоро в його бік полетіли кулі. Собаки шалено загавкали, а крики дедалі наближалися.

      Пригинаючись між смерекової порослі й каміння, Грицько все глибше заводив переслідувачів у хибному напрямку. Неочікувано він усвідомив, що молиться. Вперше за дуже довгий час.

«Господи... тільки вбережи їх... Господи... тільки вбережи їх...»

     Він майже біг, не розбираючи шляху. Темрява дурила очі, кисню бракувало. Дезорієнтований гущавиною, в яку він потрапив, Грицько нерозрахував рухів і покотився кудись вниз. Ударяючись об каміння, коріння й стовбури, він летів здавалося цілу вічність. Раптом йому стало тепло і затишно, як в далекому дитинстві, під важкою ковдрою. Він вже не чув шаленого гавкоту собак — усе поглинула темрява.

      Втікачі не зразу зрозуміли, що настала тиша. Ніхто не знав, що вона означає. Минуло ще кілька годин, перш ніж Шпак нарешті зупинився й сказав:

— Передихніть трохи... Ми вже перейшли. Але до світанку треба відійти від кордону якомога далі.

Ніхто не промовив ні слова. Від виснаження ноги підкошувалися. Вони просто опустилися на примерзлу землю, важко переводячи подих.

    Полегшення так і не прийшло. Кожен думав про Грицька, хоча ніхто не наважувався вимовити його ім'я вголос. Де він? Що з ним?

     Ольга оглянулася назад, сподіваючись, що станеться диво. Але там була лише холодна темрява.