"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 25

     Коли між деревами з’явилися людські постаті, Грицько першим схопився на ноги. Він упізнав Ольгу ще здалеку. Вона йшла серед інших, тримаючи за руку дитину.

Грицько зробив кілька кроків назустріч і зупинився.

— Олю...

Вона теж зупинилася.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Я отримала твій лист... — прошепотіла жінка.

Грицько усміхнувся, але усмішка вийшла кривою.

— І не відповіла.

— Я дуже рада тебе бачити. 

Він підійшов, ніби хотів її обійняти, але стримався. Лиш вичавив із себе:

— Мені цього досить.

Остап дав їм лише кілька секунд.

— Усе. Рушаємо. До світанку треба відійти звідси якомога далі.

         До ранку йшли майже без зупинок, аби відійти від села якомога далі. Спершу Івась сидів у Свирида на руках, а згодом заснув. Нести хлопчика стало важче, та Свирид нікому його не віддавав.

      Катруся йшла поруч із матір'ю, час від часу спотикалася, але не скаржилася. Кілька разів Грицько садовив її собі на плечі.

       Доріг уникали. Лише раз перейшли вузьку ґрунтівку й одразу знову зникли між деревами.

Привал зробили вже близько полудня. Сховком для них стали густі грабові зарості.

Ярина сіла на землю й простягнула руки до чоловіка.

— Давай малого.

Свирид обережно передав їй Івася. Хлопчик дорогою трохи перекусив і тепер міцно спав.

    Ольга посадила поруч Катрусю, дістала з торби хліб і відрізала тоненький шматочок сала.

— Їж.

— Не хочу...

— Іншого немає.

Катруся неохоче відкусила маленький шматок, повільно пожувала, ковтнула й зрештою почала їсти.

      Дорослі теж їли потроху, щоб харчів вистачило довше. Воду пили маленькими ковтками. Тепер залишалося тільки сподіватися, що дорогою трапиться джерело.

     Остап уже закінчив їсти й розгорнув потерту карту. Кілька хвилин мовчки вивчав маршрут, тоді звірився з компасом і сказав:

— Слухайте уважно. Далі буде важче. Харчів меншатиме, сили теж. Але триматися мусять усі. Якщо дорогою траплятиметься щось їстівне — ягоди, горіхи, гриби — збирайте все.

— Скільки ще йти? — тихо запитала Ярина.

— Не один день.

Вона мовчки подивилася на дітей.

Остап помітив її погляд.

— Відтепер удень ховаємося, ідемо від сутінок до світанку. Сіл уникаємо. Якщо ж доведеться заходити в населений пункт, разом не підемо. Я скажу, хто з ким.

— А документи? — озвалася Ольга.

— Будуть.

— Коли?

— Коли дістанемося до потрібного місця, — відповів Остап не відриваючи очей від карти.

Він згорнув і заховав карту, а тоді ліг просто на землю.

— А зараз усі сплять, — сказав Остап, натягуючи шапку на очі. — Вартуємо по черзі. Перший — Микола.

— А хто такий Микола? — здивувалася Ольга.

— Он він, — кивнув головою у бік Грицька. — Пора звикати до нових імен.

        Наступні три дні минули в дорозі. Уночі йшли, засвітла відсипалися — здебільшого в лісі, іноді в покинутих хуторах. Харчів меншало. Діти дедалі більше втомлювалися.

      Найважче було Івасеві. Він не розумів, чому не можна голосно говорити, чому щоночі треба кудись іти, коли так хочеться спати. Ліс його лякав. Та варто було пригорнутися до матері, як страх потроху відступав. Хлопчик звикав до нових умов. Тепер його по черзі несли і Свирид, і Грицько.

       На шосту ніч вони вийшли до невеликого села.

Остап зупинив усіх у лісі.

— Тут маємо зустрітися з людиною.

Він повернувся до Свирида.

— Ти залишаєшся за старшого.

— Надовго?

— Година. Може, дві.

І без зайвих слів зник між деревами.

      Минуло дві години. Потім третя.

Грицько нервово ходив від дерева до дерева.

— Щось не так.

— Чекаємо, — тихо відповів Свирид.

— Він сам казав довго на одному місці не сидіти.

— Треба ще почекати.

Ольга притискала до себе сонного Івася.

— Може, все-таки підемо?

Свирид мовчав.

       Раптом із боку села долинув собачий гавкіт. Усі насторожилися. За кілька хвилин почулися швидкі кроки. З темряви вискочив захеканий Остап.

— Піднімайтеся! Швидко! Всі йдіть уперед. Я наздожену.

      Він витяг із-за пазухи невелику пляшку, відкоркував її й змочив у рідині кілька ганчірок. Одні кинув у різні боки, інші потер об стовбури дерев, деінде просто хлюпнув рідину на землю.

Ярина, поспішаючи за Свиридом, озирнулася.

— Що він робить?

— У селі, мабуть, облава. Якщо в них собаки, Остап хоче збити їх зі сліду.

      Вони швидко заглиблювалися в ліс. Ольга взяла Катрусю на руки, щоб дівчинка не відставала. Ярина несла Івася. Хлопчик притулився щокою до її плеча й завмер, мов зайченя в траві.

Раптом гавкіт урвався.

— Чому вони замовкли? — задихаючись, запитала Ольга.

— Збилися зі сліду, — відповів Остап, наздоганяючи їх справа. — У пляшці був керосин. Поки вони знову візьмуть слід, ми виграємо трохи часу.