"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 24

     Роман знайшовся швидко. Пакунок перейшов із рук у руки так буденно, що ніхто з людей довкола навіть не глянув у їхній бік. А вже ввечері Сивий і Грицько знову зустрілися з Остапом.

      Далі дорога злилася для Свирида в низку чужих хат, темних лісів і коротких переходів. Ще двічі у них перевіряли документи. Одного разу довелося майже добу перечекати в порожній холодній клуні, накрившись рядном, погризеним і простяним мишами.

        Дні Свирид рахувати перестав. Тепер він рахував кілометри. І нарешті їх залишилося зовсім мало. До рідного села дісталися надвечір.

Зупинилися в лісі за кілька кілометрів від крайніх хат. 

— Тут чекатимемо до світанку, — сказав Остап. — Якщо не повернешся — підемо без тебе.

Грицько різко повернувся до нього.

— А якщо їх нема вдома? Що тоді?

— Треба, щоб були. До світанку вони мають бути тут.

Грицько стиснув щелепи.

Свирид поклав руку йому на плече.

— Він правий.

— А якщо...

— До світанку повернемося.

Свирид рушив до села. Дорогу він пам’ятав. Навіть через десять років.

Ось тут колись стояла стара груша. Тепер від неї лишився тільки чорний пень. Далі — яр, за ним поле, а тоді перші хати.

 Село змінилося. Деякі хати стояли пусткою. На місці інших чорніли згарища. Він звернув на стежку городами. Добре, що темніло рано й місяць ховався за хмарами. Від цього було трохи легше.

Підійшов до власної хати. Зупинився за старою грушею.

Стільки минуло років... Він думав про цю мить у Сибіру. У лісі. У криївках. Під час облав. Коли мерз. Коли хворів. Коли заліковував рани. Коли був певен, що не доживе до ранку.

І ось тепер стояв за кілька десятків кроків від власного дому.

У вікні виднілося світло. Хтось пройшов від курника до хати. Свирид затамував подих. Це була його Ярина. Він упізнав її одразу.

Жінка взяла з лави біля стіни оберемок дров і зайшла до хати. Свирид не гукнув її. Боявся злякати.

Підійшов до дверей і тихо постукав. У хаті стихли голоси.

— Хто? — запитала Ярина.

Свирид не зміг відповісти. У горлі пересохло, його ніби стиснуло.

— Хто там?

— Ярино... доки сонце світить, надія є.

Тиша.

Така довга, що він почув власне серце. За дверима щось упало. Потім клацнув засув. Двері прочинилися. Ярина стояла на порозі з лучиною в руці. Кілька секунд вона просто дивилася на нього.

Свирид зняв шапку.

— Ярино...

Лучина затремтіла в її руці.

— Пам’ятаєш яблуню-дичку за повіткою? Ту, що я хотів зрубати, бо не родила. А ти не дала, бо гарно цвіла щовесни.

Ярина дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Вона так і не родить, — прошепотіла вона.

Свирид усміхнувся.

— Але ж цвіте?

Майже згоріла лучина випала з її руки.

— Цвіте. Боже мій. Боже... Вона все ще цвіте.

Ярина ступила до нього. Торкнулася долонею його щоки. Провела пальцями по сивому волоссю, ніби хотіла переконатися, що він справжній.

— Свириде...

Він обійняв її.

Ярина притиснулася до нього й заплакала.

— Ярино, — тихо сказав він. — Нам треба тікати.

Вона відсторонилася.

— Що?

— Сьогодні. До світанку.

У дверях кімнати з’явилася Ольга. Свирид упізнав її не одразу. Востаннє бачив юною дівчиною, а тепер перед ним стояла доросла жінка.

Ольга дивилася на незнайомого чоловіка, якого обіймала її мати.

— Мамо?

Ярина витерла сльози.

— Олю...

Голос зірвався.

— Це батько.

Ольга завмерла.

Свирид дивився на дочку й не знав, що сказати.

Десять років не вміщалися в жодні слова.

— Тату?.. — прошепотіла вона.

Свирид кивнув. Ольга затулила рот долонею. А тоді кинулася до нього.

Говорили недовго. Свирид розповів лише найнеобхідніше.

— Олю, буди дітей. Зібратися маємо тихо і швидко.

Ярина дивилася на чоловіка.

— Куди?

Свирид помовчав.

— На захід.

— Куди саме? Ти прийшов через десять років і кажеш, що ми маємо за одну ніч покинути все? А дім? А господарство? Та найважливіше... Діти. Як тікати з ними? Іванко геть малий.

Свирид сів навпроти.

Схвильована Ольга не витримала:

— Мамо, треба йти.

Ярина глянула на неї.

— Ти навіть не подумаєш?

— Про що думати? До нас уже приходили. Питали за Грицька. Прийдуть знову. Що нам тут чекати? Кого заберуть наступним? Я йду з батьком.

    Ярина заплющила очі. Свирид нахилився до неї.

— Я не прийшов наказувати тобі. Але часу немає. Якщо до ранку нас не буде в лісі, люди, які привели мене сюди, підуть. А самим нам не вибратися.

Ярина мовчала. Потім підвела голову.

— Що можна взяти?

Свирид видихнув.

— Тільки те, що понесемо на собі.

— Тоді не гаймо часу, — сказала Ярина, підводячись із лавки. — Добре хоч, що осінь така тепла. Тільки... Чи ж впораємося?

— Мусимо впоратися, — відповів чоловік.

     Вікна наскоро завісили ряднами, аби ніхто з сусідів не побачив, що в хаті щось діється. Світили лучиною лиш за крайньої потреби.

    Свирид дивився, як його родина за кілька годин складає все своє життя в кілька вузлів: теплий одяг, дещо особисте, дитячі речі, хліб, сало...

Ярина взяла зі стіни стару ікону Богородиці, загорнула її в рушник і поклала до торби.

— Це візьму.

Свирид кивнув.

       Сонні, розбуджені посеред ночі діти не розуміли, чому треба кудись іти, але, побачивши обличчя матері й бабусі, не ставили зайвих запитань.

      Виходили з хати тихо, без світла. Ярина затрималася на порозі. Оглянула хату, в якій прожила стільки років, торкнулася рукою одвірка. Свирид не квапив її. Він знав, що вона прощається.

     Ольга теж плакала — мовчки, щоб не налякати дітей. Вона відв'язала старого пса. Жучок ніби розумів, що галас зчиняти не можна. Лизьнув Ользі руку й побіг десь у садок.