"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 23

     Човен відштовхнувся від берега майже беззвучно. Незнайомець сів на кормі, двоє його людей узялися за весла. Третій примостився на носі й поклав гвинтівку між колін.

Свирид із Грицьком сіли посередині.

— Імена запам'ятали? — тихо запитав незнайомець, одразу приступивши до діла.

— Так, — відповів Свирид.

— Тоді як тебе звати?

— Кравченко Петро Андрійович.

— Рік народження?

Свирид назвав.

— Звідки?

— Із Житомирщини.

— Куди їдеш?

— До сестри. Допомогти відбудувати хату.

Незнайомець кивнув і повернувся до Грицька.

— А ти?

— Невгад Микола Семенович.

— Рік народження?

Грицько відповів.

— Куди їдеш?

— У село Червоне, під Коростенем. Учителювати.

— Добре.

Човен ковзав темною водою.

— І ще одне, — сказав незнайомець. — Відтепер я Остап. Чи справді мене так звати — вас не обходить. Ви мене не знаєте. Я вас теж. Якщо нас зупинять, кожен говорить тільки за себе. Не намагайтеся допомогти один одному. Найчастіше саме на цьому й сиплються.

Більше Остап нічого не пояснював.

        Під ранок висадилися на іншому березі. Троє чоловіків кивнули Остапові й залишилися біля човна. Остап, Свирид-Петро і Грицько-Микола рушили далі пішки.

До світанку треба було відійти якомога далі від річки. Доріг уникали, трималися лісу, зрізали шлях через поля, невеликі села обходили стороною.

Коли зовсім розвиднілося, Остап завів їх до старої клуні на краю покинутого хутора.

— Тут до вечора.

— А далі? — запитав Грицько.

— Далі... Трохи поїдемо.

— Чим?

— Побачиш.

       У кутку під сіном знайшли глечик із водою й загорнутий у полотно хліб. Очевидно, схованкою користувалися не вперше.

Остап дістав із торби невеликий пакунок, обгорнутий промащеним папером.

— Оце понесеш ти, — сказав він Свиридові.

— Документи?

— Так.

— Кому?

— Чоловікові на ім’я Роман. Зустрінетеся в Коростені.

— Як я його впізнаю?

— Він сам тебе впізнає.

Свирид узяв пакунок і не втримався від питання:

— А що там?

Остап подивився на нього.

— Перше правило вже забув?

Сховавши пакунок за пазуху, Свирид повторив:

— Не ставити зайвих запитань.

— От і добре. Він скаже: «Купи козу». Ти відповіси: «Сам продаю».

        До вечора спали по черзі. Коли стемніло, рушили далі. За кілька кілометрів від хутора на них чекав віз. Старий дід у засмальцьованому кожусі навіть не привітався. Лише посунувся на передку, звільняючи Остапові місце. Свирид і Грицько сіли позаду.

     Дорога була розбита осінніми дощами. Колеса раз у раз грузли в багнюці, кінь ішов повільно, важко тягнучи воза.

Проїхали не так вже й багато, коли дід щось сказав провіднику і зупинився.

— Злазимо, — тихо скомандував Остап.

— Що там? — запитав Грицько.

— Пост.

Утрьох зійшли з воза й зникли між деревами. Дід поїхав далі сам.

      З лісу було видно роздоріжжя. Біля вантажівки стояли двоє військових, третій сидів на перевернутому ящику й курив.

— Стій!

Віз зупинився.

— Документи.

Дід спокійно дістав папери.

Військовий присвітив ліхтариком, переглянув їх і повернув.

— Що везеш?

— Картоплю міняв на сіль.

Глянувши на невеликий мішок на возі, військовий запитав:

— І багато виміняв?

— А де ж її багато візьмеш?

Той хмикнув і махнув рукою.

— Давай, проїжджай.

Віз рушив.

      Остап не поспішав виходити з лісу. Вони почекали, доки віз достатньо відїде від постових, й лише тоді рушили навздогін.

За кілометр дід зупинився. Чоловіки знову залізли на віз.

— Ще трохи проїдемо, — тихо сказав Остап. — Перед селом зійдемо. Далі знову водою.

Так і зробили.

      До Коростеня дісталися наступного дня. Місто зустріло їх гуркотом коліс, людськими голосами й запахом диму. Після довгих місяців у лісі Свиридові стало не по собі. Надто багато людей. Надто багато очей.

Остап ішов попереду, не озираючись. Грицько тримався трохи позаду Сивого.

Біля невеликого базару Остап зупинився.

— Далі підете вдвох.

Грицько насторожився.

— А ти?

— У мене свої справи. Зустрінемось підвечір біля мосту. Там, де зарості бузку. Бузок знаєте?

— Знаємо. — сказав Сивий. — А чоловік із козою?

Остап глянув на Свирида.

— Через десять хвилин підеш до криниці. Біля неї стоїть чоловік, який продає яблука. На, тримай, — дав він Сивому торбу. — Тримай так, щоб її було видно. Микола, — кивнув він на Грицька, — почекає тут. Передаси пакунок. Після цього Роман скаже, що робити далі.

— А ти?

— Якщо все буде добре, побачимося біля мосту, як я й казав.

— А якщо ні?

Остап ледь усміхнувся.

— Тоді не побачимося, — він поправив торбу на плечі й розчинився серед людей.

Свирид дивився йому вслід, доки темний кожух не зник у натовпі.

— Не подобається мені це, — тихо сказав Грицько.

— Мені теж. 

— І що робитимемо?

Свирид глянув у бік криниці.

— Те, заради чого прийшли.

       Вони почекали. Десять хвилин тягнулися довше, ніж кілька годин нічної дороги. Нарешті Свирид підвівся.

— Сиди тут.

— А якщо щось станеться?

— Нічого не роби. Раптом що — тікай.

— Гарний план.

— Іншого немає.

Свирид рушив через базар.

         Біля криниці й справді стояв чоловік із кошиками яблук. Років сімдесяти, у потертому кожусі й звичайній селянській шапці. Поруч торгувала сушеними грибами старенька бабка. Люди підходили, сперечалися про ціну, відходили.

Свирид зупинився біля кошика.

— Почому яблука?

— Дивлячись скільки братимеш.