"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 21

    За маленьким вікном поволі світало. Господар дому забрав мокрий одяг гостей і розвісив сушитися біля печі. Пообіцяв також почистити й висушити взуття. В хату занесли сіна, розстелили просто на долівці й накрили ряднами. Після мокрого лісу, боліт і кількох годин у човні ця проста постіль, що пахла сухою травою, здавалася раєм.

    Господиня принесла ще й баночку густої жовтої мазі.

— Ноги намастіть. І подряпини. До вечора легше стане. Вона добре гоїть.

     Щедро наквецявши стерті до крові п’яти й пальці, Грицько вклався і майже відразу заснув. Шпак вже сопів під стіною, а Буц улігся ближче до дверей. Свирид заснув останнім. Кілька разів він прокидався від потріскування дров у печі, кроків господарів, які вже збиралися порати худобу, або покашлювання баби, яка спала на печі. Він розплющував очі, оглядав хату й знову засинав. Життя давно навчило його спати по-заячому — так, ніби одне око завжди залишалося відкритим.

    Прокинувся Свирид уже по обіді. У хаті було тихо. Шпак сидів біля печі й зашивав надірваний рукав, Буц голився біля вікна, а Грицько оглядав висушені кірзові чоботи. Він повільно натирав їх дьогтем, уважно проходячи шви й підошву, щоб матеріал не тріснув і не пропускав воду. Важкий запах густого дьогтю розлився по хаті, змішуючись із теплом печі та ароматом сушених грибів.

— Добре поспали, — сказав Свирид, підводячись і розминаючи затерплу спину.

— Добре, — погодився Шпак. — Я вже й забув, як воно — спати в теплі.

Буц провів долонею по поголеній щоці й глянув на Свирида.

— Сивий, як гадаєш, у селі тебе впізнають?

Свирид замислився.

Десять років тому його знали священником — у рясі, з густою чорною бородою. Він підійшов до Буца, взяв у нього люстерко й подивився на своє відображення. Тепер звідти дивився худий сивий чоловік із запалими щоками, короткою щетиною й глибокими зморшками біля очей. Час зробив для його маскування більше, ніж будь-які фальшиві документи.

— Ні, — нарешті сказав він. — Не впізнають. Принаймні не одразу.

       Чекати було найважче. Коли йдеш — думаєш про дорогу. Коли тікаєш — про тих, хто позаду. Коли стріляють — про те, де сховатися. А коли чекаєш, думки нікуди не подінеш.

     Рипнули двері. Свирид миттю підвів голову. Та до хати зайшов господар з оберемком дров.

— Ще ні, — сказав він, помітивши погляди чоловіків.

Прокинувся вже й Грицько.

— Котра година? 

— Уже по обіді.

Він різко сів, відкинув рядно й обережно поворушив пальцями ніг. Боліло значно менше. Пухирі полопалися, шкіра підсохла й уже не була такою червоною. Та взуватися Грицько поки не став.

      До вечора жінка не повернулася. Не було її й наступного ранку. Грицько почав ходити по хаті від стіни до стіни.

— Ти мені підлогу протреш, — озвалася баба Ганзя, яка вряди-годи злазила з печі. — Сядь уже.

Грицько сів. Та за хвилину знову встав.

Баба Ганзя зітхнула.

— Ні, так діла не буде. Давайте, хлопці, в карти зіграємо. Трохи розваги нікому ще не зашкодило.

Вона дістала звідкись із-за печі стару, затерту колоду.

— Я не граю, — сказав Буц.

— Боїшся програти?

Буц повільно повернув голову.

— Я?

— А хто ж іще?

Шпак пирснув.

— Сідайте, командире. Тепер уже мусите.

      За кілька хвилин усі п'ятеро сиділи за столом. Баба Ганзя виграла першу партію. Потім другу. А тоді й третю.

Шпак недовірливо дивився на свої карти.

— Бабо, а ви часом не шахруєте?

— А ти мене за руку впіймав? — захихотіла баба.

— Ні.

— То мовчи.

Грицько вперше за останню добу засміявся. Навіть Буц усміхнувся.

Баба Ганзя зібрала карти, вправно перетасувала їх і примружилася.

— Ну що? Ще раз? Може, цього разу комусь із вас пощастить.

І саме тоді надворі коротко свиснули.

Усмішка на обличчі комадира враз змінилася зосередженістю. Карти залишилися лежати на столі. Усі четверо одночасно повернули голови до дверей.