За маленьким вікном поволі світало. Господар дому забрав мокрий одяг гостей і розвісив сушитися біля печі. Пообіцяв також почистити й висушити взуття. В хату занесли сіна, розстелили просто на долівці й накрили ряднами. Після мокрого лісу, боліт і кількох годин у човні ця проста постіль, що пахла сухою травою, здавалася раєм.
Господиня принесла ще й баночку густої жовтої мазі.
— Ноги намастіть. І подряпини. До вечора легше стане. Вона добре гоїть.
Щедро наквецявши стерті до крові п’яти й пальці, Грицько вклався і майже відразу заснув. Шпак вже сопів під стіною, а Буц улігся ближче до дверей. Свирид заснув останнім. Кілька разів він прокидався від потріскування дров у печі, кроків господарів, які вже збиралися порати худобу, або покашлювання баби, яка спала на печі. Він розплющував очі, оглядав хату й знову засинав. Життя давно навчило його спати по-заячому — так, ніби одне око завжди залишалося відкритим.
Прокинувся Свирид уже по обіді. У хаті було тихо. Шпак сидів біля печі й зашивав надірваний рукав, Буц голився біля вікна, а Грицько оглядав висушені кірзові чоботи. Він повільно натирав їх дьогтем, уважно проходячи шви й підошву, щоб матеріал не тріснув і не пропускав воду. Важкий запах густого дьогтю розлився по хаті, змішуючись із теплом печі та ароматом сушених грибів.
— Добре поспали, — сказав Свирид, підводячись і розминаючи затерплу спину.
— Добре, — погодився Шпак. — Я вже й забув, як воно — спати в теплі.
Буц провів долонею по поголеній щоці й глянув на Свирида.
— Сивий, як гадаєш, у селі тебе впізнають?
Свирид замислився.
Десять років тому його знали священником — у рясі, з густою чорною бородою. Він підійшов до Буца, взяв у нього люстерко й подивився на своє відображення. Тепер звідти дивився худий сивий чоловік із запалими щоками, короткою щетиною й глибокими зморшками біля очей. Час зробив для його маскування більше, ніж будь-які фальшиві документи.
— Ні, — нарешті сказав він. — Не впізнають. Принаймні не одразу.
Чекати було найважче. Коли йдеш — думаєш про дорогу. Коли тікаєш — про тих, хто позаду. Коли стріляють — про те, де сховатися. А коли чекаєш, думки нікуди не подінеш.
Рипнули двері. Свирид миттю підвів голову. Та до хати зайшов господар з оберемком дров.
— Ще ні, — сказав він, помітивши погляди чоловіків.
Прокинувся вже й Грицько.
— Котра година?
— Уже по обіді.
Він різко сів, відкинув рядно й обережно поворушив пальцями ніг. Боліло значно менше. Пухирі полопалися, шкіра підсохла й уже не була такою червоною. Та взуватися Грицько поки не став.
До вечора жінка не повернулася. Не було її й наступного ранку. Грицько почав ходити по хаті від стіни до стіни.
— Ти мені підлогу протреш, — озвалася баба Ганзя, яка вряди-годи злазила з печі. — Сядь уже.
Грицько сів. Та за хвилину знову встав.
Баба Ганзя зітхнула.
— Ні, так діла не буде. Давайте, хлопці, в карти зіграємо. Трохи розваги нікому ще не зашкодило.
Вона дістала звідкись із-за печі стару, затерту колоду.
— Я не граю, — сказав Буц.
— Боїшся програти?
Буц повільно повернув голову.
— Я?
— А хто ж іще?
Шпак пирснув.
— Сідайте, командире. Тепер уже мусите.
За кілька хвилин усі п'ятеро сиділи за столом. Баба Ганзя виграла першу партію. Потім другу. А тоді й третю.
Шпак недовірливо дивився на свої карти.
— Бабо, а ви часом не шахруєте?
— А ти мене за руку впіймав? — захихотіла баба.
— Ні.
— То мовчи.
Грицько вперше за останню добу засміявся. Навіть Буц усміхнувся.
Баба Ганзя зібрала карти, вправно перетасувала їх і примружилася.
— Ну що? Ще раз? Може, цього разу комусь із вас пощастить.
І саме тоді надворі коротко свиснули.
Усмішка на обличчі комадира враз змінилася зосередженістю. Карти залишилися лежати на столі. Усі четверо одночасно повернули голови до дверей.