"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 20

       До Прип’яті вирушили надвечір. За розрахунками Буца, мали дістатися річки саме тоді, коли споночіє.

       Дощ ущух, але небо залишалося низьким і важким. Мокрі гілки чіплялися за одяг, під ногами раз у раз хлюпало. Йшли мовчки, один за одним. Буц — попереду, за ним Свирид, останнім — Грицько, який помітно накульгував.

До річки дісталися вже в сутінках.

— Прийшли, — тихо сказав Буц, коли між вербами завидніла темна вода.

Два вузькі човни були сховані під навислими вербами й прикриті гіллям.

Командир раптом зупинився. Свирид теж почув шурхіт у кущах — миттю потягнувся до зброї.

— Не стріляйте, — долинув із темряви знайомий голос. — Бо я сьогодні й так набігався.

З-за вербового куща вийшов Шпак. Весь у болоті, з подряпаною щокою, без чобіт. У руці він тримав гвинтівку.

Кілька секунд ніхто не сказав ані слова. А тоді Грицько ступив до нього й на радощах так ударив долонею по плечу, що Шпак похитнувся.

— Живий, зараза! — зрадів Грицько.

— Поки що, — відповів той, потираючи плече.

— Ми чули чергу.

Шпак глянув у бік лісу.

— Я теж.

— А решта?

Усмішка зникла з його обличчя.

— Не знаю.

Буц підійшов до Шпака й оглянув його з голови до ніг.

— Поранений?

— Ні.

— Точно?

— Тільки подряпини. Тікав від собак через ожину.

Буц хмикнув. Не гаючи часу, він почав стягувати з човна гілля.

— Досить балачок. На воду.

Весла обмотали шматками старого полотна, заздалегідь захованого під човном, щоб вони менше стукали об борти. Буц сів на кормі, Свирид і Грицько взялися за весла. Грицько, як і Шпак, роззувся, аби ноги хоч трохи відпочили, хоча Сивий і Буц не радили: взутися потім буде справжньою мукою.

Другий човен вони залишили на місці — для тих, хто, можливо, ще дістанеться сюди живим.

За кілька хвилин берег беззвучно віддалився. Весла м’яко входили в чорну воду.

Свирид веслував повільно, майже не здіймаючи бризок. Грицько старався тримати з ним однаковий ритм. Човен ковзав уздовж темного берега. Подекуди над водою висів туман, і тоді здавалося, ніби вони пливуть не річкою, а крізь густе молоко. Протилежний берег майже зникав.

Пливли довго. Добре, що за течією. Згодом Свирида підмінив Буц, а Грицька — Шпак.

Перед світанком Буц повідомив:

— Ми на місці.

Човен спрямували у вузький прохід між очеретами. За ними відкрилася невелика затока. Підпливли до берега, і човен м’яко врізався носом у багно.

Сховавши човен, мали йти далі пішки. Грицько зі Шпаком мусили йти босими. Буц вилаявся, дістав рештки полотна й дав їм обмотати ноги, аби хоч трохи захистити ступні. Закріпивши полотно мотузками, можна було рушати, хоча соснові шишки однаково боляче впивалися в ноги.

За кілька кілометрів від річки стояв хутір — три хати, розкидані далеко одна від одної. Буц повів їх до крайньої.

Світла у вікнах не було. Він двічі постукав. Почекав. Постукав ще раз.

За дверима щось тихо шарпнулося.

— Хто?

— Чорний ліс.

З-за дверей почулася відповідь:

— Червона калина.

Клацнув засув.

Двері відчинив невисокий чоловік років п’ятдесяти. Він мовчки оглянув усіх чотирьох і відступив убік.

— Заходьте.

У хаті пахло травами, сушеними грибами й картоплею.

На печі спала стара жінка. Вона лише на мить розплющила очі, побачила гостей і відгородилася занавіскою.

Ніхто ні про що не питав.

Господар поставив на стіл глечик молока, хліб і миску вареної картоплі.

— Їжте.

Грицько їв мовчки, майже не піднімаючи голови.

Свирид устиг з’їсти лише одну картоплину, коли надворі тихо свиснули.

Господар завмер.

Буц уже стояв.

— Свої, — сказав господар.

За кілька хвилин до хати зайшла молода жінка в мокрій хустці. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти.

Вона побачила Буца й кивнула.

— Рада вас бачити.

— Ми теж раді.

Жінка зняла хустку.

— У тому районі була велика облава.

Буц насупився, запитав:

— Когось узяли?

— Ні. Живими — нікого.

Командир опустив очі.

Жінка глянула на трійцю за столом.

— При них можна?

— Можна.

Вона дістала з-за пазухи маленький, кілька разів складений клаптик паперу.

— Я привезла листи для зв’язкового, який прийде згодом. Маю ще свіжі списки розшукуваних енкаведистами. Учора передали.

Буц розгорнув папірець.

Читав недовго.

Потім підняв очі на Грицька.

— Твоє прізвище Демиденко?

Грицько повільно відклав картоплину.

— Так.

Буц знову глянув на папір.

— Тоді ти у списках.

У хаті стало тихо.

— Звідки це? — запитав Грицько.

Жінка відповіла:

— Є своя людина в районі. Більше тобі знати не треба.

— Що саме там було?

— Те, що тебе шукають. Як колишнього поліцая.

Грицько зблід. 

— Давно?

— Не знаю. На місцях за списком уже збирають відомості: про родину, зв’язки, де жив до війни, чим займався, з ким спілкувався. Хто може знати, де ти.

Грицько ще раз подивився на папір.

— Ольга...

Ніхто не перепитав, хто це.

— Її імені там немає? — запитав він.

— Якщо у вас були зв’язки, то це поки що, — відповіла жінка.

Він різко підняв голову.

— Що значить — поки що?

— Те й значить. Якщо шукають людину, шукають і тих, через кого до неї можна дістатися.

— Вона мені ніхто.

Жінка глянула на нього уважніше.

— Для них це не має значення. Достатньо, щоб хтось сказав, що ви були знайомі.

Грицько встав.

— Треба йти.

— Куди? — запитав Буц.

— На Київщину.

— Просто зараз?

— А чого чекати?

— Щоб тебе взяли на першій же станції?

Грицько стиснув кулаки.

— Я тут сидітиму, поки вони прийдуть до неї?