За хвилину двері відчинилися. Жінка була та сама — втомлена, з почервонілими від холоду щоками.
Вона переступила поріг і відразу сказала:
— Погодився.
Грицько схопився на ноги.
— Коли?
Зв'язкова зняла вогку хустку, сіла на ослін перепочити.
— Завтра вночі.
Буц насупився.
— Де?
— За кілометрів сім звідси є покинутий млин. Він прийде туди. Сказав, щоб ви чекали на великому пласкому камені біля берега. Пароль: кум. Відповідь: сват.
Буц кивнув.
— Що передала?
— Усе, що ви сказали. Двоє чоловіків хочуть дістатися Київщини. Один не може показуватися відкрито, бо перебуває в розшуку. Потрібні документи й дорога назад для шістьох людей, серед них — двоє дітей.
— І він після цього погодився? — запитав Грицько.
— Погодився зустрітися. Це не те саме, що погодився допомогти, — відповіла зв’язкова.
Грицько стиснув губи.
— Що ще? — запитав командир.
Зв’язкова подивилася на Буца.
— Сказав, щоб прийшли тільки ті, хто піде на Київщину.
— Удвох?
— Удвох. Одразу й вирушите в дорогу. Тому речі брати із собою.
— То що, підете? — звернувся Буц до Сивого.
— Підемо.
— Добре.
Наступної ночі Свирид і Грицько вирушили до млина. Шпак із Буцем провели їх до краю хутора.
— Значить, додому? — запитав Буц у Сивого.
— Якщо вийде.
— Ну, Свириде, хай вам щастить.
Чоловіки по-братськи обійнялися. Не з однієї халепи разом виходили, стільки років боролися пліч-о-пліч проти спільного ворога. Обидва розуміли: можуть більше не побачитися.
Шпак простягнув Грицькові руку.
— До зустрічі, друже.
Грицько міцно потиснув її.
— Авжеж, друже.
До млина вони дісталися близько опівночі. Дах будівлі був укритий черепицею, стіни стояли на кам’яній кладці, та колесо вже давно не крутилося. Вода під старою греблею тихо шуміла в темряві. Поруч — ні душі.
Якийсь час вони чекали в майже цілковитій тиші. Великий плаский камінь під ногами поріс пухким мохом. Проти місяця на ньому блистіли краплі води.
Згодом із боку річки долинув тихий плескіт. Хтось наближався човном.
Саме тоді з темряви, з боку млина, пролунав голос:
— Кум.
Грицько здригнувся.
Свирид повільно повернув голову і сказав:
— Сват.
З темряви біля старого колеса вийшов чоловік. Невисокий, у темному кожусі й старій шапці, з полотняною торбою через плече. На вигляд — звичайний селянин, яких можна зустріти на будь-якій дорозі.
Схоже, незнайомець був тут уже давно й просто чекав, поки човен із його людьми наблизиться до млина.
— Хто з вас хоче на Київщину? — запитав він.
— Обидва, — відповів Свирид.
Чоловік перевів погляд на Грицька.
— Це тебе шукають?
— Мене.
— Тоді в село ти не зайдеш.
Він глянув на Свирида.
— Підеш ти. Сам.
Чоловік помовчав.
— А назад вас буде шестеро?
— Так.
— Двоє дітей?
— Так.
Незнайомець повільно похитав головою.
— Ви або дуже сміливі, або дуже дурні.
— Може, і те, і друге, — сказав Грицько.
— Погане поєднання, — сказав незнайомець. — У будь-якому разі я своїх людей підставляти не хочу.
Він знову перевів погляд на Свирида.
— Я можу довести вас до Київщини. Там є свої люди. Та все великою мірою залежатиме від обставин.
Свирид відчув, як Грицько поруч затамував подих.
— А назад?
— Назад буде важче.
— Але можливо?
Чоловік підняв над головою руку, подаючи знак людям у човні.
— Можливо багато чого, — відповів він Сивому. — Питання в тому, якою ціною. У будь-якому разі дорогою вам доведеться виконати одне завдання.
— Яке?
— Передати документи потрібній людині. Повна інструкція буде згодом.
Човен пристав до берега. З нього вийшли троє чоловіків. Вони трималися трохи осторонь, але у разі чого готові були втрутитися.
— Якщо підете зі мною, — продовжив незнайомець, — робитимете все, що скажу. Не ставитимете зайвих запитань. Не називатимете справжніх імен. Не відходитимете від маршруту. Якщо скажу чекати — чекатимете. Якщо скажу кинути речі — кинете.
— А якщо скажете залишити когось? — запитав Свирид.
Чоловік довго дивився на нього.
— Тоді вирішуватимеш сам.
Свирид кивнув.
— Коли вирушаємо?
— Зараз.
Незнайомець дістав із торби два складені документи і німецький кишеньковий ліхтарик.
— Відтепер забудьте свої справжні імена.
Грицько взяв свій аркуш і присвітив ліхтариком. Свирид розгорнув і свої папери — подивився на ім’я людини, якою мав тепер стати.
Десь за сотні кілометрів звідси була Ярина. Він ішов до неї стільки довгих років... Тепер залишалося тільки не запізнитися.