"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 22

      За хвилину двері відчинилися. Жінка була та сама — втомлена, з почервонілими від холоду щоками.

Вона переступила поріг і відразу сказала:

— Погодився.

Грицько схопився на ноги.

— Коли?

Зв'язкова зняла вогку хустку, сіла на ослін перепочити.

— Завтра вночі.

Буц насупився.

— Де?

— За кілометрів сім звідси є покинутий млин. Він прийде туди. Сказав, щоб ви чекали на великому пласкому камені біля берега. Пароль: кум. Відповідь: сват.

Буц кивнув.

— Що передала?

— Усе, що ви сказали. Двоє чоловіків хочуть дістатися Київщини. Один не може показуватися відкрито, бо перебуває в розшуку. Потрібні документи й дорога назад для шістьох людей, серед них — двоє дітей.

— І він після цього погодився? — запитав Грицько.

— Погодився зустрітися. Це не те саме, що погодився допомогти, — відповіла зв’язкова.

Грицько стиснув губи.

— Що ще? — запитав командир.

Зв’язкова подивилася на Буца.

— Сказав, щоб прийшли тільки ті, хто піде на Київщину.

— Удвох?

— Удвох. Одразу й вирушите  в дорогу. Тому речі брати із собою.

— То що, підете? — звернувся Буц до Сивого.

— Підемо.

— Добре.

         Наступної ночі Свирид і Грицько вирушили до млина. Шпак із Буцем провели їх до краю хутора.

— Значить, додому? — запитав Буц у Сивого.

— Якщо вийде.

— Ну, Свириде, хай вам щастить.

Чоловіки по-братськи обійнялися. Не з однієї халепи разом виходили, стільки років боролися пліч-о-пліч проти спільного ворога. Обидва розуміли: можуть більше не побачитися.

Шпак простягнув Грицькові руку.

— До зустрічі, друже.

Грицько міцно потиснув її.

— Авжеж, друже.

        До млина вони дісталися близько опівночі. Дах будівлі був укритий черепицею, стіни стояли на кам’яній кладці, та колесо вже давно не крутилося. Вода під старою греблею тихо шуміла в темряві. Поруч — ні душі.

      Якийсь час вони чекали в майже цілковитій тиші. Великий плаский камінь під ногами поріс пухким мохом. Проти місяця на ньому блистіли краплі води.

     Згодом із боку річки долинув тихий плескіт. Хтось наближався човном.

Саме тоді з темряви, з боку млина, пролунав голос:

— Кум.

Грицько здригнувся.

Свирид повільно повернув голову і сказав:

— Сват.

      З темряви біля старого колеса вийшов чоловік. Невисокий, у темному кожусі й старій шапці, з полотняною торбою через плече. На вигляд — звичайний селянин, яких можна зустріти на будь-якій дорозі.

     Схоже, незнайомець був тут уже давно й просто чекав, поки човен із його людьми наблизиться до млина.

— Хто з вас хоче на Київщину? — запитав він.

— Обидва, — відповів Свирид.

Чоловік перевів погляд на Грицька.

— Це тебе шукають?

— Мене.

— Тоді в село ти не зайдеш.

Він глянув на Свирида.

— Підеш ти. Сам.

Чоловік помовчав.

— А назад вас буде шестеро?

— Так.

— Двоє дітей?

— Так.

Незнайомець повільно похитав головою.

— Ви або дуже сміливі, або дуже дурні.

— Може, і те, і друге, — сказав Грицько.

— Погане поєднання, — сказав незнайомець. — У будь-якому разі я своїх людей підставляти не хочу.

Він знову перевів погляд на Свирида.

— Я можу довести вас до Київщини. Там є свої люди. Та все великою мірою залежатиме від обставин.

Свирид відчув, як Грицько поруч затамував подих.

— А назад?

— Назад буде важче.

— Але можливо?

Чоловік підняв над головою руку, подаючи знак людям у човні.

— Можливо багато чого, — відповів він Сивому. — Питання в тому, якою ціною. У будь-якому разі дорогою вам доведеться виконати одне завдання.

— Яке?

— Передати документи потрібній людині. Повна інструкція буде згодом.

Човен пристав до берега. З нього вийшли троє чоловіків. Вони трималися трохи осторонь, але у разі чого готові були втрутитися.

— Якщо підете зі мною, — продовжив незнайомець, — робитимете все, що скажу. Не ставитимете зайвих запитань. Не називатимете справжніх імен. Не відходитимете від маршруту. Якщо скажу чекати — чекатимете. Якщо скажу кинути речі — кинете.

— А якщо скажете залишити когось? — запитав Свирид.

Чоловік довго дивився на нього.

— Тоді вирішуватимеш сам.

Свирид кивнув.

— Коли вирушаємо?

— Зараз.

Незнайомець дістав із торби два складені документи і німецький кишеньковий ліхтарик.

— Відтепер забудьте свої справжні імена.

     Грицько взяв свій аркуш і присвітив ліхтариком. Свирид розгорнув і свої папери — подивився на ім’я людини, якою мав тепер стати.

     Десь за сотні кілометрів звідси була Ярина. Він ішов до неї стільки довгих років... Тепер залишалося тільки не запізнитися.