Вибралися в густих заростях за кілька десятків кроків від криївки. До виходу із запасного лазу ніхто без потреби не потикався — аби не прим’яти трави, не поламати кущів і не видати рятівного виходу. Тож їх зустріли вогкі темні хащі. Низькі гілки били по обличчю, під ногами чавкала земля.
Розділилися, як домовлялися, по двоє. Свирид пішов із Грицьком.
Спочатку рухалися там, де було вище й сухіше, та невдовзі почули собак. Ще віддалік, але досить близько, щоб зрозуміти: переслідувачі наближаються.
— Чуєте? — спитав Грицько.
— Чую. Треба йти нижче.
Десь позаду коротко гримнув постріл. Потім ще один. І ще.
До урочища залишалося не більше кількох кілометрів. Там, серед боліт, були місця, куди без провідника міг полізти лише самогубець. Свирид ці болота вже знав. Якщо встигнуть — матимуть шанс. Якщо ні... Про це Свирид намагався не думати.
Вони йшли майже навпомацки. Сивий тримався попереду, обережно пробуючи землю ногою. Оминав темні вікна води й місця, де під тонким зеленим покривом могло ховатися баговиння. Пробував шлях довгою палицею. Сибірський досвід давався взнаки.
— Сюди, — тихо кинув він. — Ступай за мною.
Грицько слухався. Йшов слід у слід.
Де росла густа осока, ґрунт тримав краще. Та варто було звернути на кілька кроків убік — і земля починала ходити під ногами.
Зробивши єдиний необережний крок, Грицько раптом провалився майже до колін. Він відчував як його тягне донизу.
— Стій. Не смикайся, — наказав Свирид.
Той завмер. Свирид подав йому руку.
— Повільно. Одну. Потім другу.
Грицько сперся на його руку й витягнув ногу. Болото неохоче відпустило чобіт із мокрим чваканням. З другої ноги чобіт ледь не стягнуло.
Далі стало гірше. Набравшись в чоботи, вода робила кожен крок дедалі важчим. А собаки гавкали вже ближче. Десь, не дуже далеко, ліворуч долинули голоси. Потім ударила довга автоматна черга. Грицько завмер.
— Шпак... У той бік пішов Шпак.
— Не знаєш.
— А хто ще?
Свирид схопив його за плече.
— Не знаєш, — повторив твердіше. — І я не знаю. Тому йди.
Грицько ще мить дивився туди, звідки долинули постріли. Потім рушив.
Минуло кілька важких годин, перш ніж вони дісталися більш-менш сухого місця, де стояли три зрослі докупи дуби. Від них звернули вбік і невдовзі вийшли до старої лісової сторожки, захованої вербовими кущами. Від неї залишилися лише почорнілі стіни та напівзогнилий дах. Там уже чекав Буц. Сам.
— Де решта? — запитав Грицько.
Буц витер мокре обличчя долонею.
— Розсіялися.
— Шпак?
— Не знаю.
Довго сиділи мовчки. Відпочивали. Сивий позирав на важкі дощові хмари, що знову напливали із заходу.
Нарешті Буц підвів голову.
— Трохи перепочинемо і підемо далі.
— Хіба тут небезпечно? — запитав Грицько, знімаючи чоботи й виливаючи з них воду. Потім став розмотувати онучі й розглядати побілілі, натерті пальці.
— Поки що ні. Болота нас від них сховали. Собаки сюди навряд чи пройдуть. Але вони тепер прочісуватимуть увесь район. День, два — і можуть дістатися сюди. Їх багато.
— Куди підемо? — запитав Грицько.
— Не підемо. Попливемо. Зараз короткий перепочинок, а тоді йдемо до Прип'яті. Там у нас сховані човни.
Свирид дивився крізь проламану стіну на мокрий осінній ліс.
— Буц.
Командир глянув на нього.
— Мені треба на схід.
— Куди?
— На Київщину.
— Ти розумієш, наскільки це небезпечно? — запитав командир.
Свирид ледь усміхнувся.
— Я десять років не міг повернутися додому.
Грицько підвів голову.
— Я піду з вами.
— Я знаю, — відповів Свирид.
Буц подивився спочатку на одного, потім на другого.
— Ви хоч розумієте, що задумали? Фронт уже далеко на заході. А ви без справжніх документів. Попереду станції, застави, перевірки. А тебе, — він глянув на Грицька, — якщо впізнають, довго питати не будуть.
— Значить, не можна, щоб упізнали, — відповів Грицько.
Командир хмикнув.
— Мудро.
— Знайдемо спосіб, — сказав Свирид.
— Спосіб... — повторив Буц.
Він дістав із кишені люльку, набив її тютюном, але не запалив.
— Може, й знайдеться.
Свирид глянув на нього.
— Що ти знаєш?
— Є люди.
— Які люди?
— Свої. Мають зв’язки. Явки. Можуть дістати папери. Провести через кілька областей.
— А далі? — запитав Грицько.
Буц подивився на нього.
— А далі все залежатиме від того, чого ви насправді хочете.
— Я хочу побачити своїх, — сказав Свирид.
— Порівняно з тим, що буде потім, це легко.
У сторожці запала тиша.
Командир нарешті запалив люльку, затягнувся й випустив дим крізь зуби.
— Припустімо, ти дістанешся Київщини. Побачиш Ярину. Дочку. Онуків. А далі що?
Свирид не відповів.
— Залишишся? — продовжив Буц. — Тебе ж односельці й здадуть. Грицька — поготів.
Свирид стиснув щелепи.
— Та сама зустріч із вами — вже загроза для них.
— Знаю.
— Тоді навіщо йти?
Свирид повільно підняв на нього очі.
— Щоб забрати їх.
Грицько завмер.
Буц довго дивився на Свирида.
— Якщо взагалі братися за таке, забирати треба всіх одразу. І так, щоб до останньої хвилини ніхто сторонній нічого не знав. Треба не просто дістатися Київщини. Треба мати шлях назад. Людей на кожному відтинку. Місця, де перечекати. Папери. Харчі. І провідника, який знає західний кордон. Це великий ризик.
Буц довго мовчав, подумав і нарешті сказав:
— Спершу треба вибратися звідси живими. А потім знайдемо людину, яка чітко скаже, чи можливе те, що ти задумав.
Свирид знав: задумав майже неможливе. Дістатися до Київщини. Забрати Ярину, Ольгу й дітей. А тоді всім разом пройти назад — через застави, перевірки, чужі села й сотні кілометрів доріг. І зрештою перейти кордон, за яким починалося невідоме життя.