"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 18

        Кашу варили здебільшого рідкуватою — нічим було мастити. Коли Сивий поставив її на стіл, у казанку ще булькало. Шпак дістав окраєць чорного хліба й поділив ножем на майже однакові шматки.

— Сивий! — усміхнувся Шпак, блиснувши скельцями окулярів. — Тобі більший попався.

— Значить, погано ділив.

— Значить, старших шануємо.

— Або хочете, щоб я швидше розтовстів і в лаз не проліз.

Сміялися тут рідко. Тому кожен жарт був наче шматок цукру.

         Після вечері перевіряли зброю. Буц розповідав новини, що дійшли через зв'язкових. Говорив тихо. Решта слухали: хто сидячи на нарах, хто просто на долівці.

Грицько притулився спиною до земляної стіни. Свирид опустився поруч.

— Про Ольгу думаєш?

Грицько різко повернув голову.

— З чого ви взяли?

— Бо коли чоловік дивиться в одну точку пів години, то він або закоханий, або дурний.

— А може, просто втомився.

— Може.

Грицько помовчав.

— У листі їй усе написав.

Свирид глянув на нього.

— Сказав їй?

— Сказав.

— Правильно.

Грицько хмикнув.

— Думав, скажете, щоб не ліз до вашої дочки.

— Моя дочка сама вирішить, кого підпускати до себе.

— А як не підпустить?

— Значить, не підпустить.

Грицько опустив очі.

— Ми все одно, може, більше ніколи не побачимося.

Свирид нічого не відповів. Бо саме ця думка останнім часом не давала спокою і йому.

       Згодом, лежачи на нарах, Свирид слухав, як над головою, крізь товщу землі, шумів ліс. Чи й справді чув, чи то лише ввижалося йому. Поруч спав Шпак і говорив уві сні. Латиною. Може, уві сні він усе ще молився разом зі своєю матір'ю.

      Свирид заплющив очі й побачив Ярину. Такою, якою запам'ятав. Молодою. З розпущеною косою, яку вона поспіхом заплітала, стоячи біля печі.

      Десять років. За цей час у них народилися онуки. За цей час зник той світ, у якому він колись жив. А Ярина чекала.

      Десь нагорі коротко озвався птах. Один раз. Потім удруге. Свирид розплющив очі. Вартовий біля входу насторожився й міцніше стиснув зброю. За кілька хвилин почувся умовний стукіт.

Буц видихнув:

— Свої.

До криївки спустився зв'язковий.

Мокрий, захеканий, із брудом по коліна.

— Облава, — сказав він. — З півночі йдуть. Скоро будуть тут. У них собаки, щупи та штики.

Буц підвівся.

— Скільки?

— Багато. Війська НКВС. Ліс прочісують.

      Сон у всіх зник миттєво. Папери полетіли у вогонь. Найцінніші Шпак згріб у торбу. Захопив і гранату — про всяк випадок. Живим до рук ворога потрапляти не збирався. Як і його побратими. Кожен залишав за собою право на останню кулю.

    Їжу складали похапцем. Кожен знав, що робити. Криївка, яка ще кілька хвилин тому була домом, тепер могла стати могилою.

— Виходимо через запасний лаз, — наказав Буц. — По двоє. До урочища. Далі — як домовлялися.

Свирид закинув торбу на плече.

Грицько став поруч.

— Сивий.

— Що?

— Як виберемося...

— Коли виберемося.

Грицько глянув на нього.

— Добре. Коли виберемося... Треба щось вирішувати.

— Про що?

— Про них.

    Свирид не перепитував, кого саме він має на увазі. Там, далеко на сході, на Київщині, залишалися Ярина, Ольга й діти. Там знову стояла триклята радянська влада. Перевіряла й допитувала. Шукала тих, хто служив німцям або просто здавався підозрілим.

Сивий поправив ремінь гвинтівки.

— Спершу виживемо.

— А тоді?

Свирид на мить затримав на ньому погляд.

— А тоді заберемо їх.

Грицько нічого не відповів. Лише кивнув. Це була для них обох така примарна, але така потрібна надія.