"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 17

Осінь 1944 року

         Кожен слід на вогкій землі міг привести ворога. Кожна зламана гілка — видати стежку. А незнайомий голос — виявитися останнім, який почуєш на цьому світі. Тож не дивно, що криївку замаскували якнайстаранніше. Зверху її майже не було видно: розлогий граб, кілька кущів ліщини, мох, пріле листя й торішня хвоя надійно прикривали землю. Людина, яка не знала точного місця, могла пройти за кілька кроків і нічого не помітити.

      До схованки не підходили просто так. Спершу подавали умовний сигнал. Якщо відповідь була правильною, можна було наблизитися до замаскованого входу й постукати.

      Усередині пахло сирою землею, людським потом і трохи гасом. Уздовж стін стояли дерев'яні нари, застелені сіном та старими коцами. Посередині — грубо збитий стіл. У кутку тулилася невелика пічка. Дим від неї відводили трубою, замаскованою так, щоб іздалеку не було видно ані самого диму, ані його джерела. Пічкою намагалися користуватися лише за ранкового туману або вночі. 

      Кілька днів тут переховували троє поранених, але минулої ночі їх переправили далі, до іншого підпільного шпитального пункту. Відтоді в криївці стало просторіше. І тихіше.

     Грицько сидів за столом і чистив гвинтівку. Не тому, що вона потребувала чищення. Просто це заспокоювало. Він робив усе повільно, машинально, майже наосліп. Світла тут бракувало. Та найбільше бракувало неба.

    Часом доводилося по кілька днів не виходити назовні. Тоді світ звужувався до земляних стін, тьмяного вогника лампи й приглушених голосів. Розмовляли здебільшого пошепки. Навіть тоді, коли небезпеки поблизу не було.

     Тепер зброя стала такою самою частиною Грицькового життя, як колись коса, вила чи сокира. Колись він повірив, що з приходом німців радянська влада вже не повернеться. Потім дуже швидко зрозумів, що фріци прийшли не визволяти, а панувати. Тепер німецький фронт відкотився на захід, а більшовики повернулися. І знову почалися облави, арешти, допити.

     Навпроти Грицька сидів хлопець на псевдо Шпак. Худий, чорнявий, в окулярах із круглими скельцями. Дрібним акуратним почерком він писав на папері, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися до звуків над головою.

     Шпак знав кілька мов. Українську, польську й російську — змалку. Німецької та французької навчив його батько, викладач іноземних мов. Трохи знав і латину. Латиною молилася його мати — полька й католичка. Батько для неї майже щовечора грав на фортепіано... Аж поки після одного з допитів не повернувся з понівеченими руками. Відтоді до клавіш більше не торкався. Тепер у Шпака не було ні дому, ні батька, ні матері.

— Все пишеш. — заговорив до нього Грицько.

— Переписую зведення.

— Для кого?

— Для зв'язкових. Частину понесуть у села. Частину — далі.

Грицько кивнув.

Шпак знову схилився над папером.

— Аби лиш тих наших більше було, — пробурмотів Грицько.

Перо завмерло. Шпак підняв голову.

— Ти теж про це думаєш? — запитав юнак.

— Про що? 

— Що їх надто мало.

Грицько провів ганчіркою по металу.

— Мабуть, усі про це думають. Тільки не всі говорять.

Шпак зітхнув і знову взявся до роботи.

         Біля печі сидів Сивий. Мовчазний, обережний, він ніколи не поспішав говорити й ніколи не робив того, чого не обдумав. Колись його звали Свиридом. До арешту й заслання в Сибір він був священником. Там, серед холоду, голоду й людського відчаю, у ньому щось змінилося. Він не перестав вірити в Бога. Молився й тепер — тихо, пошепки. Але священником себе більше не називав.

Грицько зустрів його випадково й спершу навіть не впізнав. А от Свирид його впізнав одразу.

— Ти Демиденків, — сказав тоді.

Грицько насторожився.

— Звідки знаєте?

— На батька свого схожий.

      Відтоді вони трималися разом. Свирид усе перепитував про село. Хто живий. Хто помер. Чия хата вціліла. Чи стоїть стара церква. Чи не висохла криниця біля вигону, яку він колись копав разом із Грицьковим батьком. Та найбільше питав про Ярину й Ольгу. Навіть тоді, коли Грицьку вже не було чого розповідати. Усе одно питав. Уже майже десять років він їх не бачив.

      За цей час Свирид побував у тюрмі й на засланні, пережив те, про що майже ніколи не говорив. Тікав. Переховувався. Жив під чужими іменами. Війна застала його далеко від дому й перемішала дороги так, що замість Київщини він урешті опинився на Волині.

      Тепер його домом була криївка із земляними стінами. Сивий сидів біля печі й стежив за кашею. Готувати він любив. А ще добре метав ножі. Мав два особливі — саморобні. Казав, що вони пройшли з ним половину Сибіру.

— Сивий.

Свирид підвів голову.

Біля входу стояв Буц — командир їхньої групи. Вода стікала з його плаща просто на долівку.

— Вийдеш зі мною.

Свирид мовчки підвівся.

     На поверхні панувала темінь. Дощ перестав, але з дерев іще падали важкі, холодні краплі. Ліс дихав вологою. Під ногами м'яко пружинив мох.

Буц почекав, поки вони відійдуть від криївки.

— Сьогодні зв'язкова була.

Свирид насторожився.

— І?

— На сході дуже неспокійно. Арешти. Перевіряють тих, хто жив під окупацією. Колишніх поліцаїв шукають особливо.

Свирид глянув у бік криївки.

— Грицька?

— І його.

Буц дістав з-під плаща люльку й капшук із тютюном, покрутив їх у руках, але закурювати не став.

— НКВС чистить село за селом. Ставлять гарнізони. На дорогах перевіряють документи. Людей тягнуть на допити.

— І далі буде гірше, — тихо мовив Сивий.

— Буде.

Вони обоє знали, що це означає.

      Удень повстанці ховалися. Уночі переходили з місця на місце, переносили зброю, передавали повідомлення, розносили листівки. Зв'язкові ходили між селами, ризикуючи життям за кілька слів на клаптику паперу.

       Селяни приносили харчі. Хтось — із переконання. Хтось — просто тому, що в лісі був його син, брат або чоловік. Та кільце стискалося. Облави ставали частішими.