"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 16

Ярина відповіла не одразу. Кілька днів вона носила листа за пазухою, нишком перечитувала його й думала над кожним словом. Писати треба було так, щоб сторонній читач не знайшов у ньому нічого підозрілого. Ярина добре знала: чужі очі прочитають лист раніше, ніж він дійде до адресата.

Одної ночі, коли всі вже спали, Ярина засвітила каганець, дістала з шафи папір, чорнильницю й перо. Довго сиділа, дивлячись на чистий аркуш, та зрештою почала писати.

«Добрий день, пане Степане.

Щиро дякую Вам за листа. Передайте наш низький уклін тітці Салаветі. Нехай Господь береже її здоров'я. Часто згадуємо її добрим словом.

Живемо, як Бог дає. Війна дуже нас змінила. Багато пережили за ці роки. Цієї весни прийшла похоронка по Павлу, Ольжиному чоловіку. Загинув на фронті. Тепер Ольга сама виховує дітей: старшу Катрусю і маленького Івася.

Про себе більше й писати нічого. Господарюємо помалу.

Бережіть себе. Доки світить сонце — надія жива.

З повагою —

Ярина Попівна.»

Листа вона перечитала двічі. Більше нічого додавати не стала. Усе найголовніше вже було сказано.

Минуло понад місяць, коли листоноша знову зайшов на подвір'я.  Ярина вже не здивувалася.

— Знову вам, тітко Ярино.

Конверт був товщий за попередній.

Всередині лежало два аркуші.

Один — для Ярини.

Другий — акуратно складений навпіл. Поверх було написане лише одне слово: «Ользі».

Ярина понесла того листа доньці.

— Це тобі.

Ольга взяла аркуш.

«Добрий день, Олю.

Не знаю, чи правильно роблю, що пишу Вам. Може, й не треба було. Але життя тепер таке, що завтра може й не настати. Тому хочу сказати те, що багато років носив у своєму серці. Я давно Вас кохаю.

 Поки ви були заміжньою жінкою, я не мав права навіть думкою руйнувати Вашу сім'ю.

Тому мовчав. І мовчатиму далі, якщо Ви цього забажаєте.

Те, що сталося з Павлом, — велике горе. Я ніколи не посмів би тішитися Вашою бідою.

Навпаки. Коли прочитав про його смерть, довго не знаходив собі місця. Він був доброю людиною.

Мій лист ні до чого Вас не зобов'язує. Не прошу відповіді.

Лише хотів, щоб Ви знали: є людина, яка молиться за Вас і Ваших дітей.

Якщо колись Господь дозволить нам ще зустрітися — подякую Йому.

Якщо ні — нехай буде так.

Бережіть себе.

Грицько»

Ольга дочитала й довго сиділа мовчки. Лист лежав на колінах.

Вона не плакала. Лише дивилася у вікно, де вечірнє сонце повільно ховалося за садками.

— Що він пише? — тихо спитала Ярина.

Ольга мовчки простягнула лист.

Ярина прочитала його неквапливо. Підняла очі на доньку.

— Ти здогадувалася?

Ольга ледь усміхнулася — сумно, майже непомітно.

— Мабуть... десь у глибині душі.

       Пригадалося багато дрібниць, на які колись не звертала уваги: як попри всю свою колючість Грицько завжди опинявся поруч, коли приходила біда; як без зайвих слів допоміг дістати ліки для Івасика; як не раз виручав Павла.

Тепер усе це набуло іншого змісту. Та серце її залишалося там, на тому березі зі зруйнованим мостом.

Воно ще не навчилося жити без Павла. І чи навчиться колись — не знала.