"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 15

       Весна сорок четвертого була рання, страшенно вітряна й відзначилася великою повінню. Сніг зійшов швидко, пройшли рясні дощі і низинні частини села перетворилися на заплави. Та завдяки піщаним ґрунтам вода сходила так само швидко, як і прийшла. Люди потроху виходили в поле, готувалися до сівби.

     Та попри весняне пробудження, чорна мара війни нікуди не поділася. Вона й далі забирала чоловіків, синів, братів.

    Однієї квітневої ночі Ользі наснився дивний сон. Вона стояла на березі широкої річки. Вода в ній була темна, холодна. На протилежному березі її чекав Павло, але міст було зруйновано. Його середина провалилася у воду і Ольга не могла перейти.

— Павле! — крикнула вона.

Він почув. Усміхнувся тією самою лагідною усмішкою, яку вона так любила. Підняв руку, ніби прощаючись. І повільно пішов геть.

— Павле!.. Не йди!..

Вона кинулася до мосту, та ступити було нікуди.

Прокинулася ще до світанку. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його чує вся хата.

— Господи... тільки б живий...

Увесь день її не полишало лихе передчуття.

А наступного ранку до двору зайшов листоноша — худорлявий підліток років п'ятнадцяти.

Побачивши в його руках сірий трикутник, Ольга все зрозуміла ще до того, як почула своє прізвище.

Похоронку вона тримала обома руками, але довго не наважувалася розгорнути. Світ перед очима став пливти, тьм'яніть.

— Ні... — тільки й прошепотіла.

Ярина мовчки обійняла доньку й підвела до ослона. Ольга повільно, як у сні, сіла, ніби все це відбувалося не з нею. Дивилася на папірець, не маючи сили його розгорнути. Плакати не могла. Сльози ніби закам'яніли десь усередині. Їй здавалося, що Павло й досі стоїть на тому березі й мовчки махає їй рукою.

— Де?.. — ледве видихнула вона.

— Що, доню? — тихо перепитала Ярина.

— Де... Бог?..

        Через кілька тижнів листоноша з'явився вдруге. Ярина саме прала, коли він увійшов до двору. Жучок чомусь навіть не гавкнув, а кинувся до нього лащитися.

— Тітко Ярино... Вам лист прийшов.

— Мені? — щиро здивувалася жінка, поспіхом витираючи руки.

За всі ці роки їй ніхто не писав.

Конверт був звичайний, уже розкритий й неакуратно заклеєний знову. На звороті виднівся штамп військової цензури. Відправник був незнайомий — якийсь Проценко Степан Григорович.

Ярина обережно дістала складений аркуш і стала читати.

Добрий день, Ярино.

Передаю Вам щирий уклін від тітки Салавети. Каже, що давно вже не бачилася з Вами і дуже хотіла б знати, як Ваше здоров'я.

Передайте також привіт Ользі від Грицька. Того самого, що колись із нею козу пас. Тепер він мені по господарству допомагає. Живемо добре, дружно. А Ви, якщо матимете змогу, напишіть нам кілька слів про себе. Сподіваємося, що і у Вас все добре. Головне — пам'ятайте: доки світить сонце, надія є.

Зворотну адресу додаю.

З повагою,
Проценко Степан Григорович.

Ярина дочитала лист і швидко пішла до хати.

— Олю... Олюню... Ось що... — простягнула вона аркуш доньці.

Ольга перечитала його раз. Потім ще раз. Її погляд зупинився на одному реченні.

«Доки світить сонце, надія є.»

Вони подивилися одна на одну. Саме так завжди казав Свирид: «Доки світить сонце, надія є.»

Ніхто інший цих слів не знав. Не могло це бути випадковістю.

І хоч лист був написаний чужою рукою, серце Ярини не мало жодного сумніву — Свирид живий.

Видно не міг написати сам. Але знайшов спосіб подати звістку.

Ярина ще раз перечитала лист.

— А Грицько... Коза... — тихо мовила вона.

Ольга кивнула.

Вони обидві подумали про одне й те саме.

Ярина міцно притиснула лист до грудей.

Після смерті Павла це був перший промінь надії, що пробився крізь темряву війни.