"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 14

        Осінь сорок третього видалася тривожною. Спершу люди помітили, що німці змінилися. Вони вже не ходили селом так самовпевнено, як раніше. Частіше з'являлися вантажівки, що поспіхом вивозили майно зі складів. По дорогах день і ніч тягнулися колони техніки. Солдати стали нервовішими, злішими. За найменшу провину могли вдарити прикладом, а то й розстріляти без довгих розмов.

      Ночами з боку Києва дедалі частіше долинав глухий гуркіт гармат. Спочатку далекий, мов літня гроза. З кожним днем він ставав ближчим.

— Фронт іде... — пошепки казали люди.

Ніхто не знав, чим це обернеться. 

       Одні чекали приходу Червоної армії як визволення. Інші пам'ятали голодомор і боялися, що разом із радянською владою повернуться й старі порядки. Але всі однаково хотіли одного — щоб закінчилася війна.

       Німці почали поспіхом залишати свої позиції. Палили документи, підривали склади, вантажили все, що могли вивезти.

     На початку листопада сорок третього фронт докотився й до Васильківщини, яка ще кілька місяців жила між двома арміями. Вдень над полями здіймалися стовпи диму, а ночами земля здригалася від артилерійських залпів. На щастя, їхнє село великий бій оминув. Хоч вибухи було чути зовсім недалеко, хати встояли, а люди вкотре вціліли. Вони вже й самі перестали дивуватися тому, наскільки звикли жити поруч зі смертю.

      Коли фронт відкотився на захід, Павло довго не вагався. Він знав: його все одно мобілізують. Та справа була не лише в цьому. За два роки окупації вже надивився стільки людського горя, що не міг залишатися вдома, не міг пригинати голову.

      Повернутися в радянську армію після полону і перебування на окупованих територіях — складне завдання. Тепер для радянської влади він був ненадійним, небезпечним елементом. Могла постраждати і його родина. Тож, попрощавшись із Ольгою, тещею й дітьми, він пішов до партизан. Служба в партизанському загоні дозволяла «змити провину кров'ю» і довести лояльність у боях.

        Іншу дорогу обрав Грицько. Він не вірив, що зі зміною влади Україна стане вільною. Надто добре пам'ятав колективізацію, розкуркулення й Голодомор. Та й німці давно показали, що прийшли сюди не визволяти українців, а господарювати на чужій землі.

        Грицько добре розумів: радянська влада служби в поліції йому не пробачить. У найкращому разі чекала в'язниця. У найгіршому — куля. Тож, коли випала нагода, він зв'язався з колись урятованим ним чоловіком, який мав вихід на підпілля, і подався до повстанців.