"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 13

Минуло ще два дні.

Увесь цей час Ольга не відходила від Івасикової колиски. Ліки давала точно за приписом. Гарячка таки відступала, дихання вже не було таким важким, але хлопчик усе ще був дуже слабкий. Грудей не брав - Ольга зціжувала і напувала потрошку з ложечки.

— Здається... легше, — тихо сказала Ярина.

Ольга лише мовчки кивнула й обережно поправила синові ковдру.

       Надвечір загавкав Жучок. За хвилину у дворі почулися голоси. Катруся, яка саме шкрябала пальчиком на шибці білу лисицю, гукнула:

— Мамо... Хтось іде!

Ольга виглянула у вікно. Біля хвіртки зупинилася підвода. З неї незграбно зістрибнув Павло. За кілька хвилин він вже переступив поріг. Ольга аж злякалася, як він змінився за ці кілька днів. Щоки запали, борода заросла, обличчя потемніло від морозу й утоми. Кожен рух давався важко.

Вони мовчки дивилися одне на одного.

— Повернувся... — прошепотіла вона.

Павло кволо всміхнувся.

— А куди ж я дінуся...

Вона обійняла його так міцно, ніби боялася, що він знову зникне. Трималася за нього, як за світовий стовп.

Ярина теж підійшла:

— Слава Богу, сину...

Павло перехрестився.

— Як ви тут? Як малі?

Ольга опустила очі.

— Зараз розкажу. Тільки вмийся, помий руки.

Хлопчик спав. Блідий, схудлий, але дихав рівніше.

— Що сталося? — тихо спитав він.

Ольга розповідала неголосно, ніби боялася потривожити дитину. Про високу гарячку. Про важкі ночі. Про лікаря. Про Грицька, який роздобув ліки.

Павло мовчав. Потім повільно сів на лаву й закрив обличчя руками. 

Ольга сіла поруч, притулилася, аби він просто відчував її тепло.