"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 11

       Грудень остаточно взявся за землю. За одну ніч мороз скував калюжі тонким синім льодом, а дерева вкрилися памороззю, ніби хтось обсипав їх борошном. Над селом повільно клубочився дим із коминів. Здавалося, ніби все навколо завмерло. Лише війна не знала спочинку.

Перед світанком у двері Ярининої хати хтось почав немилосердно гупати.

— Павле! Виходь!

На порозі стояв поліцай Василь Губа із двома німецькими жандармами.

— Усіх чоловіків збирають. Бери сокиру, пилку, молоток. Підводи вже чекають.

— Куди?

— До сусіднього села. Конюшні ремонтувати та склади перекривати.

Василь на мить зам'явся.

— І... цеє... Візьми із собою щось поїсти. Дня на два. Бо навряд чи годуватимуть.

     Запитувати більше Павло не став. Він і без того знав: не поїдеш добровільно куди накажуть — наступного разу поїдеш до Німеччини. І вже навряд чи повернешся.

— Якби ж хоч сало чи яйця були, — прошепотіла Ольга, нашвидкуруч загортаючи в полотнину хлібину, кілька варених картоплин, пару цибулин. Потім окремо ще й квашених огірків замотала.

Павло взяв вузлик і поцілував дружину в чоло.

— Я повернуся. Добре, що малій уже краще. Цілуй їх.

Накинувши верхній одяг, він вийшов у сіни, а з сіней... куди пошлють.

       Біля сільської управи вже стояли підводи. Зібралося з два десятки чоловіків — молоді, старші, кульгаві, змарнілі. Кожен ніс власний інструмент: хто сокиру, хто рубанок, хто пилку. Усе своє: ліс, дошки, коні, робочі руки. Лише наказ — німецький.

Жандарм зі старостою ходили поміж людьми, поглядаючи, чи всі прийшли.

— Усі, згідно зі списком, — задоволено підсумував староста. — Та хто б при пам'яті посмів не з'явитися?

Павло мовчки заліз на підводу. Він не збирався створювати проблеми своїй родині.

       Конюшні в сусідньому селі майже залишилися без даху. Недавній буревій позривав солому, оголив місцями балки. Така ж картина була й на двох складах, де німці тримали зерно та військове майно. Їх наказали перекривати насамперед.

      Робота була важка. Із місцевих чоловіків теж зігнали кілька десятків. Їх швидко поділили на бригади. Старших лізти на дахи не посилали, вони працювали на землі. Між ними ходив приставлений фріц-наглядач. Унтер-офіцер неквапливо затягувався цигаркою й час від часу покрикував:

— Schnell! Schnell!

І кожного разу, коли чоловіки втягували голови в плечі, на його обличчі з'являлася посмішка.

       До обіду пальці вже не слухалися. До вечора ломило спину так, ніби її переламали навпіл. Від постійного напруження нили ноги. Та ніхто не скаржився. Бо знали: хто стане перепочити без дозволу, того може огріти прикладом хтось із вартових фріців. Отож працювали мовчки й швидко.

     Ніч провели на горищах конюшень, зарившись в сіно, або тулячись один до одного аби хоч якось зігрітися. Часом хтось вголос заздрив чоловікам з цього села куди їх привезли на роботу. Адже ті могли спати вдома, посьорбавши гарячої юшки. Павлу чомусь стали перед очима ті квашені огірки і цибуля, що замерзли на лід і їх не можна було вгризти. Він ще вчора закопав їх у сніг біля стіни конюшні.

     Наступного дня доробили роботу і вже сподівалися зібрати інструмент і вирушити назад. Але до складів під'їхало кілька автомобілів. Із них вийшли німецькі офіцери. Один із них довго оглядав територію, розмовляв із жандармами, щось показував на кресленнях. Потім коротко віддав наказ.

Унтер-офіцер покликав старосту:

— Передай їм: робота продовжується.

     Ніхто навіть не здивувався, не висловили розчарування, чи якогось невдоволення. Мовчки пішли до нового місця роботи, де вже лежали бухти колючого дроту, металеві скоби, кілки та важкі кувалди.

У Павла серце тривожно стиснулося. Перед очима постали Ольга, Катруся й Івасик.

«Нічого, — заспокоював себе. — Нічого не станеться. Ще якийсь день...».

Він ще не знав, що тієї миті Ольга майже не відходить від дитячої колиски.

Та воно, певно, й на добре, що не знав.