"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 10

       Осінь сорок другого видалася щедрою. Городина вродила добре, та людям від того не стало легше. Значну частину врожаю забрали німці. Те, що лишилося, господині ховали, де тільки могли: закопували в ямах, засипали половою, складали в погребах під дровами, а то й носили мішечки з зерном на горища до сусідів.

Худоби в селі майже не лишилося. Ще за радянської влади більшу частину худоби забрали до колгоспів, а тепер і окупанти не цуралися чужого добра. В когось корову заберуть, у когось свиню, чи коня поженуть.

Кози ж якось переживали всі ті лихі часи. Вони не потребували багато корму та місця, не ревли на все село й давали дітям молоко.

Ще навесні Павло виміняв у хуторянина невеличку білу кізку. Відтоді Катруся щодня мала кухлик теплого молока. Івасика ж Ольга годувала грудьми, тож козяче молоко поки що діставалося лише Катрусі.

А десь за місяць до Покрови Грицько несподівано привів ще одну.

— Забирайте.

Павло здивовано глянув.

— Навіщо?

— Сам не впораюсь.

— Та вона ж твоя.

— Моя.

— То й тримай.

Грицько знизав плечима.

— Роботи багато. А вона догляду просить. Буде стояти у вас. Як треба молока — зайду.

Він відв'язав козу й мовчки пішов.

Павло ще довго дивився йому вслід.

— Дивний чоловік... — промовив він.

— Може, й справді не впорається, — озвалася Ярина.

Лише Ольга нічого не сказала. Чомусь здалося їй, що справа була не тільки в козі.

Минув листопад. На початку грудня захворіла Катруся. Спершу тільки чхала, потім закашляла, піднялася гарячка. Дівчинка два дні майже не вставала з печі, а Ярина поїла її липовим цвітом, малиною й теплим козячим молоком із дорогоцінним медом.

На третій день Катрусі полегшало. Вона вже просила їсти, почала тихенько гратися своїми ляльками. Жінки перехрестилися. Та раділи недовго. Увечері того ж дня захрипів маленький Івась.

Спочатку Ольга подумала, що він просто змерз. Пригорнула до грудей, закутала тепліше. Та до ранку хлопчик уже палав. Не брав грудей — тільки зрідка ворушив маленькими губенятами.

— Господи... Треба лікаря. — прошепотіла Ольга, торкаючись його гарячого чола.

Ярина мовчки перехрестила онука і вдяглася на вулицю. Фельдшер прийшов ближче до обіду.

Сивий, змарнілий чоловік довго слухав дитину, приклавши вухо до маленьких грудей. Потім зітхнув.

— Якби хоч щось путнє було... З ліками геть біда.

Замовк.

— А немає нічого.

Ольга дивилася на нього так, ніби чекала ще якихось слів. Та їх не було.

— Робіть теплі компреси. Поїть потроху. Моліться.

Фельдшер узяв шапку, пом'яв її в руках, ніби соромився власного безсилля.

— Більше я нічим допомогти не можу.

Він натягнув шапку на голову й мовчки вийшов. Ольга не витримала — заплакала.

— Мамо... він же згасне... 

Ярина обійняла доньку.

— Не кажи так.

Та в її власному серці вже оселявся холодний страх.

Баба Мирося приходила двічі. Щось шепотіла над колискою. Обкурювала хату сухим полином. Давала малому відвари цілющих трав, та ні замовляння, ні трави вже не допомагали. Під вечір Івасикові стало зовсім зле.

І саме тоді надворі загавкав Жучок — хтось ішов до хати. Ярина відчинила двері. На порозі стояв вкритий снігом Грицько.

У руках він тримав порожній бідончик.

— По молоко... — почав було він, але, глянувши на обличчя жінок, одразу замовк.

— Що сталося?

Ярина швидко переповіла все, що сталося. І що з малим Івасиком, і що фельдшер нічим не може допомогти. 

— Сказав... молитися, — знову заплакала Ольга.

Грицько стиснув щелепи, поставив бідончик на долівку, сказав:

— Чекайте.

І швидко вийшов у темну грудневу ніч.