"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 10

       Осінь сорок другого була щедрою. Городина вродила добре, та людям від того не стало легше. Значну частину врожаю забрали німці. Те, що лишилося, господині ховали, де тільки могли: закопували в ямах, засипали половою, складали в погребах під дровами, а то й носили мішечки з зерном на горища до сусідів.

Худоби в селі майже не лишилося. Ще за радянської влади більшу частину худоби забрали до колгоспів, а тепер і окупанти не цуралися чужого добра. В когось корову заберуть, у когось свиню, чи коня поженуть.

Кози ж якось переживали всі ті лихі часи. Вони не потребували багато корму та місця, не ревли на все село й давали дітям молоко.

Ще навесні Павло виміняв у хуторянина невеличку білу кізку. Відтоді Катруся щодня мала кухлик теплого молока. Івасика ж Ольга годувала грудьми, тож козяче молоко поки що діставалося лише старшій.

А десь за місяць до Покрови Грицько несподівано привів ще одну.

— Забирайте.

Павло здивовано глянув.

— Навіщо?

— Сам не впораюсь.

— Та вона ж твоя. 

— Моя. — погодився поліцай.

— То нащо ж нам привів? — дивувався Павло.

Грицько знизав плечима.

— Роботи багато. Дома майже не буваю. А вона догляду просить. Хай постоїть у вас. Як треба буде коли молока — зайду.

Він відв'язав козу й мовчки пішов.

Павло ще довго дивився йому вслід.

— Дивний чоловік... — промовив він.

— Може, й справді не впорається, — озвалася Ярина почухавши новоприбулу між ріг.

Лише Ольга нічого не сказала. Чомусь здалося їй, що справа була не тільки в догляді кози.

       Минув листопад. На початку грудня захворіла Катруся. Спершу тільки чхала, потім закашляла, піднялася гарячка. Дівчинка два дні майже не вставала з печі, а Ярина поїла її липовим цвітом, малиною й теплим козячим молоком із дорогоцінним медом.

На третій день Катрусі полегшало. Повернувся нормальний апетит, почала тихенько гратися своїми ляльками. Жінкам відлягло від серця. Та раділи недовго. Зранку Павла забрали на примусові роботи в сусіднє село, а ввечері того ж дня закашляв маленький Івась. До ранку хлопчик уже палав. Не брав грудей — тільки зрідка ворушив маленькими губенятами.

— Господи... Треба лікаря. — прошепотіла Ольга, торкаючись його гарячого чола.

Ярина мовчки перехрестила онука і вдяглася на вулицю.

Фельдшер прийшов ближче до обіду. Сивий, змарнілий чоловік довго слухав дитину, а потім важко зітхнув.

— Якби хоч щось путнє було... З ліками геть біда.

Ольга дивилася на нього так, ніби чекала ще якихось дій, чи хоч втішних слів. Та їх не було.

— Робіть теплі компреси. Поїть потроху. Моліться.

Фельдшер узяв шапку, пом'яв її в руках, ніби соромився власного безсилля.

— Більше я нічим допомогти не можу.

Він натягнув шапку на голову й мовчки вийшов. Ольга не витримала — заплакала.

— Мамо... він же згасне... 

Ярина обійняла доньку.

— Не кажи так.

Та і в її серці вже оселився холодний страх.

Баба Мирося приходила двічі. Щось шепотіла над колискою. Обкурювала хату сухим полином. Давала малому відвари цілющих трав, та ні замовляння, ні трави не допомагали. Під вечір Івасикові стало зовсім зле.

І саме тоді надворі загавкав Жучок — хтось ішов до хати. Ярина відчинила двері. На порозі, з порожнім бідончиком в руках, стояв вкритий снігом Грицько. 

— По молоко... — почав було він, але, глянувши на обличчя жінок, одразу замовк.

— Що сталося?

Ярина швидко переповіла все, що сталося. І що з малим Івасиком, і що фельдшер нічим не може допомогти. 

— Сказав... молитися, — знову заплакала Ольга.

Грицько стиснув щелепи, поставив бідончик на долівку:

— Чекайте. Я спробую.

І швидко вийшов у темну грудневу ніч.