"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 9

Весна і літо промайнули швидше, ніж люди встигли їх помітити.

      Дощі змінювалися спекою, достигали жита, наливалися колосом пшениці. Павло від світання до смеркання працював у полі. Такою була умова, за якою його випустили з табору. Щотижня він мав з'являтися до сільської управи, де староста підтверджував, що колишній військовополонений перебуває на місці й сумлінно працює.

Для стороннього ока Павло був звичайним селянином. Та сам добре знав: варто лише комусь щось донести, — і його свобода закінчиться.

Щовечора, повертаючись додому, він довго стояв біля воріт. Дивився, як Катруся заганяє курчат до сідала, як Ольга порається на подвір'ї. Її стан уже не приховував навіть просторий одяг. Павло часто клав долоню їй на живіт і завмирав, коли дитина ворушилася.

— Сильний буде, — усміхався він.

— А може, сильна, — відповідала Ольга.

Він лише сміявся.

— То хай буде сильна.

Минув серпень. Прийшов вересень.

Від ранку над селом висів легкий туман. Сонце ще не встигло піднятися високо, коли Ольга, що саме місила тісто, раптом сперлася руками об стіл.

Біль прийшов хвилею. Вона заплющила очі, міцно стиснула зуби. Перейма минула.

— Мамо... — тихо покликала вона.

Ярина саме перебирала квасолю.

Одного погляду їй вистачило.

— Почалося?

Ольга мовчки кивнула.

— Катрусю, біжи до баби Мирослави, —  гукнула Ярина до Катрусі, —  Скажи, щоб хутчіше йшла. І нехай свою акушерську торбинку бере.

— А що сталося? — поцікавилася Катруся, відкладаючи набік гарбузового бичка на ніжках-паличках.

— Біжи, дитино.

Катруся вискочила за двері так швидко, що тільки п'яти зблиснули.

За пів години баба Мирося вже розкладала на лаві чисте полотно.

— Воду поставили?

— Уже гріється.

— Добре.

Вона підійшла до Ольги, поклала долоню їй на плече.

— Не бійся. Другі пологи зазвичай легші. З Божою поміччю.

Ольга спробувала всміхнутися, та нова перейма змусила її міцно вхопитися за край столу.

— Господи... допоможи...

Ярина перехрестила доньку.

— Допоможе.

Тим часом далеко за селом Павло разом з іншими чоловіками копав осушувальну канаву.

Сонце вже добре пригрівало, коли по стерні щодуху біг хлопчина років дванадцяти.

— Дядьку Павле!

Той підвів голову.

— Що таке?

Хлопець ледь переводив подих.

— Там... цеє... тітка Ольга... народжує...

Лопата випала з Павлових рук.

Серце так сильно вдарило в груди, що аж потемніло в очах.

— Йди! — крикнув хтось із чоловіків. — Тут і без тебе впораємося!

Павло вже ступив кілька кроків, коли позаду пролунало:

— Halt!

Біля дороги стояли двоє німецьких жандармів. Один показав рукою, щоб він підійшов.

Павло вже добре затямив — найменший необережний рух міг коштувати свободи, чи життя.

У цей час із другого боку поля швидкою ходою наближався Грицько Демиденко. Сьогодні він наглядав за роботами.

— Що сталося? — стиха запитав він.

— Ольга... народжує...

Грицько коротко глянув на нього, тоді попрямував до жандармів.

Павло розібрав лише кілька слів.

— Frau... Kind... Kriegsgefangener...

Останнє слово він уже добре знав. Саме так німці називали таких, як він.

Жандарм недовірливо подивився на Павла. Щось різко запитав. Грицько спокійно відповів. Настала коротка, але болісна мовчанка. Нарешті німець махнув рукою.

— Schnell!

— Ходімо, — сказав Грицько.

Вони швидко звернули зі шляху на вузеньку стежку між городами.

Деякий час ішли мовчки.

— Дякую тобі, — нарешті озвався Павло.

— Не мені дякуй.

— А кому?

— Богу, якщо в нього віриш. Що дитина саме сьогодні надумала народитися, а не вчора чи завтра.

Павло нерозуміюче глянув на нього. Грицько важко зітхнув.

— На головній дорозі сьогодні облава. Кажуть, партизани десь колію підірвали. Документи перевіряють у кожного. Хто не сподобається — забирають.

Він звернув на вузеньку стежку поміж вербами.

— Тут підемо. Тут вони рідко показуються.

Павло мовчки кивнув. Від хвилювання він майже біг. У голові билася лише одна думка: «Тільки б усе було добре...»

Грицько дивився вслід Павлові й раптом спіймав себе на дивній думці: він заздрив цьому чоловікові. Не тому, що той ось-ось стане батьком удруге. А тому, що мав до кого так поспішати. Бо його самого вдома вже давно ніхто не чекав.