Доки СвІтить Сонце
"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 8
Зима сорок другого добігла кінця. Сніг у полі посірів, осів, а повітря вже пахло не морозом, а сирою землею. Ще трохи — і вона покличе людей до праці, попри війну, попри всі біди.
Павло стояв біля хліва, лагодячи старі двері. Руки працювали самі, а думки були далеко. Ольга довго дивилася на нього з порога перш ніж наважилася підійти.
— Павле...
Він обернувся.
— Що сталося? — запитав чоловік обтрушуючи з рукавів стружку..
Ольга поклала долоню на свій живіт і майже прошепотіла:
— У нас буде дитина...
Спочатку він лише дивився на неї. Потім перевів погляд на її руку. Знову на обличчя.
— Правда?
Вона тільки кивнула.
Павло обережно, ніби боявся зробити боляче, пригорнув Ольгу до себе, притулився щокою до її скроні.
— Господи... Олюню моя... — голос його урвався.
І раптом вона відчула на щоці його сльози. Він плакав. Мовчки.
— Пробач... — ледве вимовив чоловік.
— За що?
— Що не можу вас вберегти від війни...
Ольга вже теж плакала.
— Головне, що ти зараз зі мною. А решту Господь управить. Знаєш, що тато мені казав? Доки світить сонце, доти Господь не залишає людей без надії.
— Думав я до партизанів піти... А тоді подумав про вас. Як довідаються німці, що я в ліс подався, — до вас прийдуть.
Він важко видихнув.
— Не можу так.
Помовчавши, додав:
— Але й сидіти склавши руки теж не буду. Прийде час — піду. Тільки так, щоб вас за собою не потягти.
#341 в Різне
Відредаговано: 04.07.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
