"ДОКИ СВІТИТЬ СОНЦЕ" Розділ 7

Двері тихенько рипнули. Павло переступив поріг, обтрусив із чобіт засохлу глину й мовчки поставив біля печі сокиру. Запахло свіжою сосновою стружкою й холодним вечірнім повітрям.

— Уже спить? — стиха кивнув він на Катрусю.

— Ще ні, — усміхнулася Ольга. — Он, дітей своїх заколисує.

Павло підійшов до доньки.

— А кого ж це ти вкладаєш?

— Усіх, — поважно відповіла Катруся. — Бо як не спатимуть, то виростуть неслухами.

— Отакої.

— А ця, — дівчинка підняла найменшу мотанку, — це вчителька Надя. А ця — кололівна Глушка. Я їй завтла весільний одяг злоблю. Бабуся обіцяли допомогти.

— Наречена-королівна є, а де ж наречений?

Катруся розгублено озирнулася довкола.

— Та... ше нема. Тлеба злобити.

Вона простягла Павлові шматочки тканини.

— Злоби.

Павло взяв білий клаптик у руки. Довго дивився на нього, ніби не на шматок старої сорочки, а на щось значно більше.

— Зроблю, — тихо сказав.

Ярина краєм ока спостерігала за ним. Серце стискалося дедалі дужче. Вона вже добре знала цей погляд. Так дивився колись Свирид, коли вже відчував, що по нього можуть прийти. Наче хотів запам'ятати кожну дрібницю. Наче людина прощається.

Павло присів на лаву біля доньки й заходився скручувати маленьку ляльку. Катруся уважно стежила за кожним рухом.

— Не так, татку, — повчала вона. — Тут треба тугіше.

— Бачу вже, хто в хаті майстер.

Дівчинка дзвінко засміялася.

Ольга дивилася на них і відчувала, як щось стискає груди. Хотілося зупинити цю мить. Щоб не настав ранок. Щоб не було війни. Щоб Павло й надалі сидів ось так, біля доньки, сперечався з нею через ляльку, усміхався.

    Ярина склала на коліна розпороту сорочку. Свиридову. Усі ці роки берегла її, мов пам'ять. Не давала ні на ганчірки пустити, ні перешити. А тепер усе ж наважилася. На кілька льоль вистачить. А може й на пелюшки. Для немовляти найкраще вже ношене полотно — м'яке, лагідне до шкіри.

«Ніби сам Свирид благословляє», — майнула думка.

Вона перехрестилася нишком, щоб ніхто не помітив.

За вікном густішала ніч. Десь далеко обізвалася сова. Собака біля хліва раз чи двічі глухо гавкнув і знову змовк.

Павло підвів голову.

— Чуєте?

Усі прислухалися.

Десь із боку залізниці долинув глухий гуркіт. Потім ще один. Земля ледь відчутно здригнулася.

— То не грім, — тихо мовила Ярина.

Павло мовчки кивнув. Вийшовши на двір. На обрії, за темною смугою лісу, полум'я то спалахувало, то згасало. Вітер приносив ледь відчутний запах диму.

— Наші... — тихо мовив він.

У його голосі не було радості. Лише якась дивна впевненість.

Він витяг із кишені невеличкий полотняний мішечок із самосадом. Цигаркового паперу давно вже не було. Обережно набив тютюном стару люльку, ту саму, що колись належала ще батьку. Креснув кресалом. Маленький вогник освітив глибокі тіні під очима. Він повільно затягнувся. Дим поплив угору й розтанув у холодному нічному повітрі. Саме тоді за спиною тихенько рипнули двері.

Ольга нічого не питала. Лише взяла його під руку. Так вони й стояли — мовчки дивилися, як далеко за лісом горить ніч.